Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

— Чув, чув. Тільки я ж, Ваню, по-простому все роблю. На сто кроків, як ти, не обмірковую. Я на один, але вже так, щоб надійно. Зроблю крок, уб’ю тебе, а приїдуть із Одеси хлопці — з ними вирішуватиму, як бути. Немає в мені польоту, Ваню, але на землі я стою міцно, не зішкребеш! — І знову зареготав, огидний такий. — Підніміть його!

Підняли мене, а справник ударив кулаком по губах. Заюшило. Пішов до столу, узяв журнал із моїми пригодами й портретом на обкладинці.

— Ось, Ваню, твої пригоди. Хочу, щоб ти підписав. Так підписав, як ніколи ще не підписував! — зареготав він і притиснув журнал мені до губ. Потім подивився на кривавий відбиток. — О, те що треба. Погано, що не зможу я розповісти, як закінчив свої дні найкращий сищик імперії. Що це я тобі віку збавив. Ну нічого, я не марнославний. Заберіть це стерво, вивезіть за місто, у ярок, як завжди!

Я ще щось хотів сказати, але мені запхали в рот кляп, на голову надягли мішок і потягли кудись. З того, як уміло все робили, зрозумів, що не одне тіло з кабінету справника вже виносили. Тягли сходами, потім запхали в ящик, повантажили на віз і поїхали. Уб’ють — тут у мене сумнівів не було. Якось не врахував я цього справника, захопився викрадачами, лише про них думав. А справник вирішив, що мене англійці найняли, аби гроші повернути, і вирішив убити мене, щоб від гріха подалі. Тупий був справник, і не врахував я його тупості та зухвалості.

Згадав про візника. Він мусив у контору повідомити, але ж міг злякатися, не спокуситися зайвим рублем. А якщо навіть повідомить? Ну, прийдуть із контори в поліцію, а там скажуть, що не чули про мене і не бачили мене. І городовий скаже, що нічого мені не казав, а справник ще й ображеного вдасть. Усе. Був Іван Карпович і зник, а де зник, невідомо. Може, якісь вороги його вбили? А може, сам вирішив зникнути? Бозна.

На візника надії мало, власноруч треба рятуватися. Але як ти врятуєшся, коли руки зв’язані, а в роті кляп? Непросто. Прислухався. Цокотіли бруківкою, потім трамвай поруч проїхав. Трамваї в Єлисаветграді теж англійці завели. Багато для міста зробили. Думаю аби про що, а сам кляп жую. Чиргикаю зубами, давлюся слиною, руками смикаю, тільки ж міцна мотузка.

— Що він там робить? — питає один з охоронців. — Ану не смикайся!

— Та хай смикається. Вмирати ж скоро, — сказав другий.

— Перед смертю нехай насмикається, — пожартував третій.

Далі почали говорити, що справник дав рубль, щоб увечері випити, й домовлялися, куди б ото краще піти, в який трактир. Сперечалися, різне пропонували, а я знай собі жую кляп. Не жую, а тру зубами, як ото корова жуйку. Ось уже бруківка закінчилася, путівцем поїхали. Степ почався. Охоронці про якихось жінок розмовляти почали, а я знай собі желіпав. Уже щелепи зводити почало, але я не зупинявся. Поспішав, бо треба було кляп пережувати й заговорити. Єдина надія на порятунок — язик мій.

Аби проїхали ще півгодини, пережував би, але зупинилися. Охоронці зістрибнули і щось робити почали. Наче яму рили. Могилу мені. Потім зняли ящик, відкрили кришку, мішок із голови смикнули.

— Диви, у слині весь! А ще найкращий сищик імперії. — Сміялися з мене. А я до них замугикав.

— Чого ти мукаєш, корова, чи що? Ну, хай останнє слово скаже, в суді ж дають.

Кляп зняли. Дивлюся, в якомусь ярочку ми. І яма вирита. Неглибока, але скільки там людині треба.

— Ну, чого мовчиш? — спитав один. — Від страху заціпило?

— Та я такий самий мертвий, як і ви, — сказав тихо і посміхнувся.

— Це ти про що? — Бачу, що здивувалися.

— Думаєте, справник таких свідків, як ви, живими залишить? За відомості про мене товариство Ельворті велику нагороду дасть. Тисяч двадцять, не менше. Гадаєте, справник не подумає, що ви можете спокуситися на гроші?

— Ти нам тут не заливай! — сказав один охоронець і ногою мене вдарив. Я повалився на землю.

— Двоє ваших товаришів, які сорок тисяч справнику добули, — де вони тепер? Мертві, черваків десь готують. Бо не хотів справник ділитися і свідків небезпечних мати не хотів. Думаєте, з вами інакше вчинить?

Дивляться вони на мене, вже не б’ються.

— Рубль на кабак дав. Отак він вас цінує. Брудну роботу переклав на вас, щоб кров’ю заплямувати, а потім іще й продасть. Англійцям. Скаже, що знає вбивць моїх, нагороду отримає, а ваші тіла в контору привезе. Мовляв, ось негідники, які найкращого сищика імперії вбили, але я їх викрив і застрелив, коли втекти намагалися. Диви як виходить — і мене вб’є, і гроші за мене отримає, і свідків позбудеться. Красиво, — закивав я.

Мовчать, замислилися, злякалися. Давайте, хлопці, думайте, думайте!

— І що ж нам — тебе просто відпустити? — спитав один.

— Тоді справник нас точно знищить! — злякався другий.

— Краще не треба! — скрикнув третій.

— Ні, не просто відпустити. Я вас на викрадачів доньки інженера Бойда виведу. Вони вночі новий викуп отримали, знову сорок тисяч, — закинув я гачок.

— Що?