Людмила Когут - Мудрі жінки

Роман від почутого закляк. Вона продовжувала:

— На Оксану напав якийсь шал. Вона закохалась і страждала тут без того мужчини, їй все було не в радість, навіть дитина. Вона звільнилася з роботи, сказала, як влаштує своє життя, повідомить мене і напише тобі листа з поясненнями. Тут, удома, вона не могла навіть дивитися тобі в очі. Потім, з часом, планує забрати до себе Соломійку.

Що на це можна сказати? Жінки майстерно володіють мистецтвом перев’язувати рани — майже так само, як мистецтвом їх заподіювати. Ця рана була такою глибокою і болючою, що загоїти її швидко не зможе ніхто.

Роман подякував за розповідь, розрахувався за каву і вийшов з кав ярні сам. Слава все зрозуміла, залишилась за столом, пригнічена і сумна. їй було так шкода Романа, що вона сама ледь не плакала, коли дивилася в його очі і бачила, як змінюється їх вираз: від запитального до ображеного, безпораднорозпачливого.

Слава засуджувала вчинок подруги, відговорювала її від такого безумства, але кохання, якесь дике й нестримне, взяло гору над здоровим глуздом, совістю, справедливістю і материнською любов’ю.

Слава була самотня. Замолоду не вийшла заміж, потім захворіли батьки і рано одне за одним повмирали. А вона із жалоби і стану безрадісності так і не вийшла. Щось фортуна до неї не усміхалась, хоча Слава була дуже гарною жінкою.

Розмову з Романом переживала важко. Вона була цілком на боці чоловіка, але його дружина — її подруга. Хотілося бути справедливою. Там, за кордоном, в Оксани було тільки кохання, підкріплене великими грішми, а тут усе — чоловік, який її любить, дитина, дім, сім’я. Слава була вражена зрадою подруги, але допомогти подружній парі вже не могла.

Роман пішов до машини. Зачинивши двері авто, не міг більше стримувати сліз. Вони текли по обличчю і боляче обпікали його чоловіче серце. Від образи йому хотілося кричати, але він не міг — навколо люди. Добре, що машина стояла далеченько від кафе, тут менше людей і можна поплакати.

Він плакав по-дитячому нестримно, голосно схлипуючи. Йому було жаль і себе, і донечки, цей жаль ятрив серце ще дужче. Він сперся на кермо, закрив лице і так сидів, плачучи.

Ще зранку небо затягували хмари, вони висіли над містом, тисли на дахи будинків і верхів’я дерев. І от тепер, нарешті, хмари заплакали — почався рясний дощ. Грім, блискавки! Величезні краплини вдарялись об дах автомобіля. І що густішав дощ, то більше заспокоювався Роман. «Нічого! Видряпаюсь! Але дитини не віддам їй ніколи. Зозуля! Сьогодні ж подаю на розлучення»

Гроза відшуміла, перестав падати дощ. Небо стало по-літньому голубе і чисте. Сонце осяяло вулиці, вмиті рясним дощем.

Душа Романа волала — треба жити. Бо є для кого — дитина, батьки, друзі! Ти витримаєш і будеш щасливий! Спробуй!

Роман ще трохи посидів у машині, заспокоївся і поїхав у свій офіс.

Почалися робочі будні… Паралельно з виробничими справами почав судовий процес з розірвання шлюбу з Оксаною. Адвокат, який вів справу з розлучення, був надзвичайно здивований тим, що жінка могла покинути такого успішного чоловіка і маленьку дитину.

Також Роман почав пошуки няньку — подав оголошення в газету. Стали приходити на співбесіду жінки, дівчата, бабусі. Роман був тактовний з ними, але дуже вибагливий, адже мав їм довірити найдорожче, що в нього було, — свою дитину. Він брав у претенденток на роботу контактні телефони, але заздалегідь знав, що він їм не зателефонує. Ніхто не відповідав його вимогам.

Минуло вже два тижні, переговорено з десятками жінок, але дитина все ще в селі. Якось проїжджав біля колишнього Оксаниного місця праці, зупинився, зайшов до Слави, цікаво було, чи є якісь вісті від його зозулі.

Слава зраділа. Пішли на каву. Розмова була дружньою, теплою. Слава зізналась, що Оксана телефонувала тільки один раз. Повідомила, що потроху адаптується. Спитала, як Роман пережив її від їзд. Слава розповіла їй усе.

Роман був уже не радий, що спитав про Оксану. Серце знову охопила туга, озвався біль, який заледве почав угамовуватись. Тому спрямував розмову в інше русло:

— Славо, мені так складно обрати няньку з багатьох претенденток! Річ не в тому, що я надто прискіпливий, а в тому, що не можу довірити свій найцінніший скарб людині, якій не цілком довіряю.

Слава, жартуючи, спитала, чи вона підходить для цієї роботи.

Роман замовк, уважно глянув на Славу і відповів цілком серйозно:

— Так.

Він знав її давно. Слава була чесною і порядною жінкою. З’ясував, скільки вона отримує в турбюро, і підсумував розмову:

— Отже, завтра ти уже працюєш у мене, плачу вдвічі більше. Оформляю тебе з трудовою книжкою на своїй фірмі. Згода? Чекаю відповіді до вечора. Якщо ти погоджуєшся на мої умови, то заїжджаю по тебе після роботи і разом їдемо за дитиною в село.

Попрощався, оплатив рахунок і пішов до машини.

Слава сиділа трохи розгублена і сама себе картала, що, не подумавши, так недобре пожартувала. Роман цей жарт сприйняв за «чисту монету». Розмірковуючи, пішла на роботу. У турбюро, як завжди, людно. Приходять сюди в різних справах, не лише придбати путівку на відпочинковий тур. Часто жінки потребують візи до Греції, Італії та інших країн, сподіваючись влаштувати за кордоном своє особисте життя.

Слава взялася за свої папери, але робота не клеїлась. Думки роїлися в голові: яка в неї перспектива на роботі, що в неї з особистим життям? Працює в жіночому колективі, часто засиджується на роботі допізна, розваг мало, в її віці на дискотеку ходити якось не випадає. Усміхнулась, уявила себе, двадцятивосьмирічну жінку, із п’ятнадцятирічними підлітками на дискотеці. Посміховисько! Ну, поїде час від часу за кордон із групою багатих туристів. Але знову почуватиметься приниженою від того, що рахує за кордоном кожен цент, намагаючись зекономити. Безперечно, щось собі привозила з-за кордону. Але все це таке дріб’язкове! Перспективи професійного і кар’єрного росту — жодної, бізнес належав не їй. Була звичайним клерком у бюро. А Роман, коли дитина трохи підросте, може