Людмила Когут - Мудрі жінки

взяти її на роботу у свій офіс. Має ж Слава інженерну освіту! У нього великий колектив, здебільшого чоловічий, може вона собі когось і вподобає.

Так сиділа, задумавшись. А чому б і ні? Соломійка її знає, бо Слава часто до них навідувалася в гості, та й Оксана з донькою час від часу приїжджали до неї додому.

Мала пречудова! Біленька, із кучериками, голубоока, повненька. Така собі гарненька пампушечка! Яке треба мати бездушне серце, щоб покинути такий скарб? Слава зітхнула. Жаль малої, серце стискається. Якби вона мала такого чоловіка і дитину, ніколи б не зрадила його і не залишила б.

Роман не був красенем, але справжнім мужчиною. Обличчя приємне, риси чоловічі, правильні. Очі карі, великі, завжди трохи сумні, не було в них іскор щастя.

Слава згадала, що ніколи не чула його сміху. Усмішку бачила, а сміху — не чула. Напевно, не все ладилося в його сім’ї. Оксана за складом характеру була бунтаркою, але бунтувала вона проти себе самої. Та перепадало від неї всім, хто був поруч…

Роман скептично ставився до вчень про сумісність і знаки зодіаку. Але коли Оксана втомила його своїми примхами, він визнав,

що вона є справжнісіньким скорпіоном, характер мала відповідний до знака зодіаку. Вона жалила всіх навколо і саму себе.

Роман кохав її, незважаючи на її складний характер. Зараз він залишився сам на сам із спогадами про складне минуле: час становлення молодої сім’ї, важку працю заради фінансової стабільності в домі. Тепер усе є, тільки щастя немає… Лише коли брав Соломійку на руки, обличчя його змінювалось, і очі світилися щастям.

Слава вирішила зробити щасливим цього скривдженого чоловіка і його дитину хоч на деякий час. А там буде видно, як усе складеться. Бог добрий, не залишить їх у безвиході.

Зателефонувала Романові і тремтячим голосом сказала:

— Я вирішила! Ідемо після роботи по Соломійку.

— Слава Богу! Я тобі дякую. Ти будеш задоволена! — втішено відповів Роман.

— До зустрічі!

Слава подала заяву на звільнення, начальниця не заперечувала, бо роботи було не так багато, а заощаджені з однієї зарплати кошти тільки збагатять її кишеню.

Перед Оксаною не чулася винною. Мала намір замінити дитині маму, хоча б на деякий час.

Після роботи Роман чекав її в машині біля кафе. Сідала в авто поспіхом, оглядаючись. Не хотіла, щоб колишні колеги побачили її разом з Романом і мали привід для пліткування.

Спочатку заїхали до Слави додому, щоб узяти необхідний одяг і деякі особисті речі. Вазони з квітами віддала сусідці, щоб не засохли. Сказала, що від’їжджає, і попросила наглядати за її квартирою. Залишила номер свого мобільного телефону. Спустилась сходами, сіла в машину.

Дорогою в село розмовляли. Роман говорив тільки про дитину, про Оксану — ні слова. Він викреслив її зі свого життя.

Слава раділа, що він не згадував про подругу, бо виправдати Оксану не могла, а засуджувати не хотіла. Рано чи пізно для кожного настає час розплати за колишні помилки… Слава ж не хотіла бути суддею, лише прагнула допомогти сім’ї своєї подруги, що зараз, зрештою, і робила.

Роман зупинив машину і попросив Славу піти разом з ним у великий супермаркет. Купив дещо батькам, а щось і собі додому.

Приїхали в село. Батьки зраділи, побачивши сина, але найбільше раділа Соломійка.

Мама здивовано подивилася на Славу, коли Роман сказав, що вона буде новою нянькою його дитини. Вона знала її як подругу Оксани. Не один раз бачила її в домі сина, симпатизувала їй, бо та завжди була усміхнена та весела, натомість невістка — постійно чимось незадоволена.

Роман довго не засиджувався у батьків, бо вже вечоріло. Зібрали Соломійчині речі і поїхали додому. Слава з дитиною вмостилися на задньому сидінні. Дівчинка обіймала її міцно за шию, сиділа в неї на колінах, радісно вовтузячись. Розглядала жінку — її вуха, де були недорогі кільця-сережки, її шию, на якій висів тоненький золотий ланцюжок з маленьким хрестиком. Слава весело сміялась, боялася лоскоту, але їй було приємно від доторків маленьких дитячих рученят.

Роман спостерігав у дзеркалі за щасливим личком своєї найдорожчої донечки, і на душі в нього теплішало.

Слава теж була задоволена. Вона була гарною жінкою, висока, по-дівочому струнка. Чорнява, з довгим волоссям, красиво підібраним оригінальною шпилькою. Очі мала карі, веселі, із бісиками. Коли усміхалась, на щоках з’являлися великі ямочки.

По приїзді кожен узявся за роботу: Роман розкладав куплені продукти в холодильник, а речі — у шафи, хазяйнував; Слава всю свою увагу приділяла дівчинці. Соломійка раділа — вона повернулася додому, до своїх іграшок, і мама біля неї. Так, мама, бо дівчинка на мить забула про свою справжню маму, і чужу жінку сприйняла за рідну. Коли Слава розкладала дитячі речі в шафці, Соломійка покликала:

— Мамо!

У Слави болем озвалося серце, і вона зі сльозами в очах підійшла до дитини. Та простягнула до неї свої рученята.

Жінка не знала, як реагувати на таке звертання, і відповіла, що її звуть Слава. Дівчинка повторила:

— Мама Слава.

Жінка роздягнула дитину і віднесла у ванну. Напустила піни у воду, накидала іграшки. Мила Соломію милом, ніжно терла губкою спинку, ніжки, мила біляве волоссячко. Дівчинка сміялася, Слава — також. Раптом вона спиною відчула погляд. Роман стояв у дверях і милувався своєю донею.

Нарешті мала втомилась гратися у воді і простягнула руки до Слави. Не до тата, а до неї… Жінка з ніжністю загорнула дівчинку у великий рушник і понесла в дитячу. Змастила дитяче тільце кремом, притрусила присипкою, одягла в гарну піжаму і вклала спати, поцілувавши в щічку. Соломія також її поцілувала, лягла і одразу ж заснула. Спала спокійним дитячим сном — тато і мама вдома, поруч.

Роман чекав, поки Слава розклала свої речі в кімнаті, помилась, переодяглась у домашній одяг і зійшла в їдальню.

Він накрив стіл і приготував легку