Мирон Козак - Дворіччя. Книга українця

продающих?

Коли я запитав Валерія Даниловича чому він перекладає Ліну Костенко, то почув таку відповідь:

— Прочитавши вперше навгад декілька її віршів, я зрозумів, що читаю неординарну поезію. Ліна Василівна водночас і глибокий філософ, і провидець, і тонкий лірик. Її слово будить душу, не залишає байдужим:

Хай почекають невідкладні справи, я подивлюсь на сонце і на трави, наговорюсь з хорошими людьми — не час минає, а минаєм ми...

«Все має чергу свою: по житті і смерть приходить» (Рігведа).

Знаю, що смерть, як коса замашна, Навіть царя не обійде вона. Байдуже смерті, мужик то чи цар, Все пожере, як солому пожар. Хто ж бо зневажить страшну її сталь? Той, чия совість, як чистий кришталь. (Григорій Сковорода) ***

...Ще одна велика таїна смерті: їй непідвладна українська мова. Але про цю Безсмертну поговоримо трохи пізніше.

З усіх людських роздумів про смерть найбільше запам’яталися такі:

«Смерті не знає душа: залишивши оселі колишні,

Прийнята знов у домівку нову, вона житиме вічно.

Все — в перемінах; не гине ніщо. Кожна мить — це обнова».

(Піфагор)

«Боятися смерті — це ніщо інше як приписувати собі мудрість, якої не маєш, тобто уявити собі, ніби знаєш те, чого не знаєш. Адже ніхто не знає ні того, що таке смерть, ні навіть того, чи не є вона для людини найбільшим з благ».

(Платон)

«Смерть виражає закінчену можливість людського буття. Вона є кінцем життя людини як найбільш утаємничена можливість, що не стосується нікого іншого».

(Хайдеггер)

Суть цієї найбільш утаємниченої можливості привідкривають слова єгипетського бога Тота, якого греки охрестили Гермесом Трисмегістом — тричі великим:

«Жодна з наших думок не в стані зрозуміти Бога, і жодна мова не в стані Його визначити. Те, що безтілесне, невидиме і не має форми, не може бути сприйнятим нашими почуттями; те, що вічне, не може бути виміряно короткою мірою часу.

Правда, Бог може дарувати деяким вибраним здатність підніматися над природними речами, щоб прилучитися до сяйва Його духовної досконалості, але ці обранці не знаходять слів, які могли б перевести на буденну мову безплотне видіння, що кинуло їх у трепет. Вони можуть пояснити людству другорядні причини Творчості, які проходять перед їх очима як зразки космічного життя. Але Першопричина залишається нерозкритою. Осягнути Її можливо лише по той бік смерті».

Ідемо на смерть як на свято! Таку рішучу заяву стрічаємо у Книзі Велеса. Тільки в українському Святому Письмі можуть бути такі слова. Ніде у світовій літературі нема також таких спокійних і навіть з добрим гумором передсмертних рядків, як у Тараса Григоровича Шевченка:

Чи не покинуть нам, небого, Моя сусідонько убога, Вірші нікчемні віршувать, Та заходиться риштувать Вози в далекую дорогу, На той світ, друже мій, до Бога, Почимчикуєм спочивать... ...У раю, Неначе над Дніпром широким, В гаю — предвічному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини пасажу, Прилинеш ти у холодочок, Тебе, мов кралю, посажу. Дніпро, Україну згадаєм, Веселі селища в гаях, Могили-гори на степах — І веселенько заспіваєм...

Написано за десять днів до смерті.

...Видатний австрійський поет Райнер Марія Рільке під час подорожі Україною влітку 1900 року відвідав могилу Шевченка у Каневі, трохи пізніше написав вірш «Смерть поета», присвячений, за легендою, Тарасу Григоровичу. Рільке прожив всього на чотири роки більше від Шевченка. І вже на самій межі двох світів цей народжений у Празі австрієць, якого Верхарн вважав найкращим поетом Європи, написав у грудні 1926 року такі найостанніші свої слова (переклад Миколи Бажана):

Ти — мій останній, пізнаний до краю, нещадний біль, — мене ти владно стис; як в духові палав я — так палаю тепер в тобі. Протививсь довго хмиз вогню, яким палахкотиш поривно, та ось в тобі й з тобою я горю. На муки пекла обернув ти гнівно оцю сумирну схованку мою.