Мирон Козак - Дворіччя. Книга українця

Дарят покой и прогоняют страх Часы любви. Но ты отмечен, Если природа мудро держит на весах Любовь и Дух — в прекрасном равновесьи.

(Шкода, що нема україномовного перекладу цих прекрасних рядків)...

Так починається моя книжка про драму особистого життя Тараса Шевченка, яка побачила світ у 2007 році.

І ось 30 серпня 2010 року Олег Костянтинович Берман у своїй квартирі на вулиці Шевченка в Луцьку (після святкування свого 75-ліття!) переклав на моє прохання Леонардо українською:

Любов звеличена, коли двох душ політ В однім єднанні палко прагне висі. Любов низька, коли нікчемний світ У обранців, що їй в полон здалися. Дарують спокій і відгонять страх Кохання миті. Ти в повазі, Як втримує природа мудрих противаг Любов і Дух — в чудовій рівновазі.

Браво, пане Олеже!

Поруч з цими словами Леонардо у пам’яті зринають написані в неволі восени 1849 року зворушливі рядки Шевченка:

Благо тобі, друже-брате, Як є в тебе хата. Благо тобі, як у хаті Є з ким розмовляти.

Ось така проста й зрозуміла Шевченкова формула людського щастя... Олег Берман розповідав мені, як починав учителювати ще за Микити Хрущова аж у Казахстані, на цілині. Учні старших класів були практично некеровані. Що робити? І ось він, молодий учитель, серед того крику і матюків у класі, підійшов до вікна і почав чітко декламувати:

Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть...

Через якусь хвилину у класі стояла мертва тиша. Коли учитель закінчив читати, хтось з учнів запитав: «Что ото было?..» (Ніхто не знав української мови, але багато з них були дітьми українців — спрацювали гени!) І вчитель розповів їм і про Шевченка, і про Україну, і про українську мову...

Сам Олег Костянтинович почав серйозно писати аж у 60 років. І вже має дванадцять томів прози і поезії, як він каже, у жанрі герменевтики. Видано небагато. З поки що не виданих його «Віщих глаголів»:

З розвалин духу храма не зведеш... Є в тім пророцтві й мій окраєць лиха... Хоч так безлюдно на душі, а все ж Себе збираю волею по крихтах. Не вчислююсь у грішну многоту; Не вірю ні тибетцям, ні халдеям; Чужих богів не славлю видноту І сліпотою не скверню своєю. Знеможений в дорозі — ще не раб, Що дав прибити вухо до одвірка. Мені всього лиш від спокус і зваб, Як від утрат, ні солодко, ні гірко... В неспокоях я вічний кочівник. І йтиму, доки серця не зігріє Той непорушний камінь-наріжник, Котрим Господь скріпив благонадію.

...Живе у Луцьку ще один унікальний чоловік — Валерій Данилович Іовлєв. Він росіянин, народився у Казані. Служив у ракетних військах на Волині. Якось пішли вони з дружиною у гості до своїх друзів-учителів. Цілком випадково, переглядаючи книжкові полички, Валерій Данилович натрапив на томик Ліни Костенко. Українську мову він вже розумів, хоч завжди говорив і говорить своєю рідною російською.

Поезія Ліни Василівни настільки зачепила серце капітана ракетних військ, що він почав перекладати її на російську мову. Ось гірко знамените

Доборолися, добалакалися, досварилися, аж гримить. Україно, чи ти була колись незалежною хоч на мить від кайданів, що волю сковують, від копит, що у душу б’ють, від чужих, що тебе скуповують, і своїх, що тебе продають?

Російською у російського ракетника Валерія Даниловича Іовлєва це звучить так:

Доборолись, доболтались, доссорились, шуму — жуть. Украйна, хотя би самую малость свободной била ти когда-нибудь от цепей, тяжело громихающих, от копыт, больно в душу бьющих, от чужих, тебя покупающих, и своих, тебя