Ксенія Пєтухова - Легенда золотої кицьки

Я купив вино одразу після того, як позбувся всіх доказів — власного старого скривавленого одягу, пляшки коньяку та двох горнят, з яких ми пили в ту згубну для нас із Ігорем ніч. Ніж я не викидав. Не знаю чому, мені важко було з ним розлучитися. Напевно, у мене починав розгортатися якийсь психічний розлад, бо ж я сам не міг обґрунтувати половину власних дій.

Подивившись на залишки янтарного напою на дні скляної ємності, я ковтнув іще. Розслаблення і ніжна дія п’янкого смаку розповзлися по всьому тілу.

Коли я прокинувся у вагоні потягу сам, то навіть подумав: «Все, що було вночі, мені, певно, наснилось». Та й взагалі, а чи була та білявка із дивними розмовами насправді? Чи справді її теплі руки на кілька годин витягли з моїх грудей той жах, що тепер знов сидить всередині? І чи був насправді той день, коли я тікав від залишеного мною понівеченого тіла. Чи було моє життя взагалі?

Та зрозумівши, що так я можу зайти дуже далеко в густі хащі власних думок, я зупинився і зробив черговий висновок… прийняв чергове рішення. Коротше кажучи, остаточно зрозумів, що мене більше не було. Ніколи не було. Саме тому на гроші, що я запопадливо зняв із власного рахунку ще по дорозі на вокзал, я купив дві пляшки вина. Треба було відсвяткувати власну загибель. На жаль, народження святкувати ще зарано…

Алкоголь допоміг розважливо подумати не над тим, з якою швидкістю душа покидає тіло жертви, а про те, як далі організовувати власне існування. На копійки, що в мене лишились, можна буде непогано затаритись консервами, купити спальник, якщо доведеться ночувати на вулиці, а потім… А потім лягти і вмерти. Бо ж що ще робити, коли немає власного дому, а при зручній нагоді тебе схопить міліція?

Мене чекає тюрма. З одного боку — це жахливо і не вкладається в жодні рамки. З іншого…

Ну, судячи із сюжетів кінофільмів, принаймні у тюрмі я точно буду знати, що в мене є тепле ліжечко і поживна їжа кожного дня. І так приблизно на найближчі 70 років, чи навіть на довічний строк. І ні про що не треба турбуватись — от щастя!

Я не втримався і засміявся вголос. Добре, що вже була друга ночі і на набережній майже не лишилося людей. Хіба що сексуально заморочені парочки, які боязко займалися міні-оргіями по кущах, наче кролі. Та їм було не до мого реготу.

Коли я нарешті заспокоївся і протер вологі очі долонею, то помітив, що коло мене присів схожий на бомжа чоловік. Запах від нього був досить стриманий — мабуть, влітку він не гребував морськими ваннами, аби позбутися своїх вирощених за зиму блощиць та паразитів. В принципі, цей чолов’яга міг виявитися навіть і не бомжем, а місцевим п’яничкою, що зовсім забув, як люди мають слідкувати за власною гігієною.

— Пане, а ви б пляшечку не допивали — пригостили б старого? — нерішуче промовив бородань до мене.

Я подивився на дно пляшки. Лишилась десь третя частина. Що ж, власні похорони я вже достатньо обмив:

— Тримай.

Рука з татуюваннями на пальцях лягла на прозоре скло.

Цікаво, чи це не в тюрмі бороданю зробили такі синюшні позначки на п’ятірні?

Тим часом мій співрозмовник приклався до пляшки і ледь не одним ковтком висушив її.

— Уф! — промовив вдоволено дідуган. — Дякую, хлопче! Чудове винце! Мене, до речі, Опанасом звуть. Чи просто Опа, для друзів.

Я заплющив очі і глибоко вдихнув. Бувай, Яне. Вдалої мандрівки у царство мертвих.

— Джон, — назвався я у відповідь.

— Джон? Це не наше якесь ім’я… — здивувався бородань.

— Не подобається — котись звідси, — знизав я плечима.

Чолов’яга не образився на такі слова, а навпаки посміхнувся так широко, що його обличчя стало схоже на жаб’ячу пащу:

— Вітаю тебе, Джоне! А ти добрий чоловік, як я бачу.

Сперечатись було безглуздо, тому я лише порхнув губами і хотів було подивитись на море, та старий мовив:

— Отак вікуєш собі і навіть не здогадуєшся, що ще живуть на світі люди, яким не шкода півпляшки алкоголю для чужого старого!

Я промовчав.

— А ти відпочивати приїхав? — ніяк не міг вгомонитися старий.

— Може й відпочивати, — знизав я плечима і раптом згадав про те, що тривожило мене найбільше. — А твої татуювання на руках — це означає, що ти сидів десь?

— Було діло, — кивнув бородань.

— А яка кара зараз за вбивство?

— А ти що когось уже вбив?

Я намагався тримати себе в руках, та прямі питання завжди висмикували мене із нормального стану. І зараз у голові зародилося ціле дерево сумнівів із сотнями листочків страху — а що, як цей бомж теж підстава, аби тільки вибити з мене зізнання? І десь на його старезному зморщеному і потрісканому, як земля на сонці, тілі приліплений мікрофончик, що допомагає служителям порядку знаходити паскудників, типу мене?

— Ну, не хочеш казати — і не треба, — знизав плечима дід, — діло буденне. Хоч би новини подивитись — і направо, і наліво — усюди вбивства… А за них строк від 5 до 20. Хоча, як не пощастить — то й довічне можуть приліпити. Тоді єдине лишиться — сидіти по вечорах марудитися з тими книжками моральними, а зранку на загальнодержавне благо вкалувати, як собака на посту.

Бородань піднявся з лави і задумливо похитав головою:

— Піду я. Пізно вже.

І пішов. А я лишився один. У руки стало прохолодно через посилений вітер з моря. Я поклав долоні в кишені і раптом намацав невеличку колбу… Таблетки!

Після того, як ще в Києві я поспіхом кинув ліки матері у шафку, в кишені лишились ненароком прихоплені пігулки Ігоря.

Діставши білу ємність, я відкрив кришку і побачив рожеву пілюлю. Можливо, світ знову стане