Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера

- Ай, Митю, - зауважив я. - В тебе, як у жаби, виходить.

- То спробуй ти!

- Ко-ко-ко-ко-ко, - дуже справно почав я, але курка обійшла кругом дерева і сховалася за стовбуром.

- Тьху ти! - спересердя сплюнув Митько. - Та вона нікого не слухає. Дай-но я в неї хоч грудкою кину.

- Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, й заквокче. Однак не завадило б і повечеряти.

- Звичайно, - згодивсь товариш. - Що то нам Бог послав, точніше, бабуся підкинула?

Бабуся підкинула! Інакше й не скажеш. Ми, що мріяли готувати смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвиватися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути - і то не було вільної хвилини.

- А хто обіцяв юшку у казанку над полум’ям? - усе ж запитав я в Митька.

Той невдоволено зашурхотів соломою:

- Овва! Юшка! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то з села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку крадь, то яму рий. Ніколи й угору глянути. Хай уже трохи проясниться із оцим от, - кинув на озеро, - буде тобі й юшка, буде і свисток.

Тим часом споночіло. Ми намастились одеколоном «Гвоздика» і лягли в курені, вистромивши голови назовні.

- Швидше б ми його побачили, - мовив Митько, - а то прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.

- Хай собі.

- Скоріше б воно вже вилазило. Стривай-но, - стишив Митько голос. - Диви…

Я придивився.

Лісом щось прямувало до нашої пастки.

- Ніби не повзе, - мовив Митько. - Здається, навіть іде.

- Та це ж людина! - вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, поваливсь униз.

- От лиха година! - крикнув я, вискакуючи з куреня. - Хто це? Що з вами? Ви цілі?

- Та здається, - озвався сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з’явилась його голова. - От чортяка, - мовив дід, вилізши нагору. - Мало в’язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив?

- А це, дідусю… - почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду.

- Це, дідусю, - пробелькотів Митько, - ми й самі не знаємо хто. То не було, а то враз з’явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію?

- Ні-і.

- От біда, - зітхнув дід. - А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе.

- Молочка, - облизнувсь Митько. - І багато?

- Повний бідончик.

- А може, не все вилилось?

- Та ні, все.

- Жаль, - гірко зітхнув Митько. - Ех, якби знати, хто це, - нещиро правив далі. - Я йому б…

- Авжеж, - хитав головою дід. - Ну, як вам тут, добре? - цікавивсь, прямуючи до куреня.

- Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете? - піддобрювались ми.

- Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би. Є у вас водичка?

- Є, дідуню, ось, - мовив я, зачерпнувши кухлем з відра.

- Спасибі, - лагідно подякував той. - Ну, а лопатка вам уже не потрібна?

- Лопатка? - зашарівсь Митько.

- Еге ж, лопатка. Он вона лежить.

- А й справді, лопата, - дурнувато гигикнув я.

- А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали?

- От-от, черви. На риболовлю, - випалив Митько.

- Ну й багато вловили?

- Та ні, не дуже, щось кльову не було.

- А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив.

І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати.

- Ти бач, - наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід. - Здасться, курка.

- Курка, дідуню, курка, - хутко запевнив його Митько. - Ми оце прийшли з села, бачимо - бігає отут. Так ми її до дерева прив’язали.

- Ой-йой, це ж куди забігла! - розвів руками дід. - Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п’ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую - нявчить шось уранці під дверима. Глядь - а то Мурчик мій. Набридло, видно, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете?

- Принесемо, принесемо, - спантеличено запевнили ми.

- І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в’язи скрутить. А я вже піду.

- Посидьте, дідусю, ще, - улесливо завели ми.

- Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести. Ну, бувайте.

- До побачення, дідусю. До завтра, спасибі вам, - кволо відповіли ми.

- І хитрющий же дідуган, - мовив по хвилі Митько.

- Все зрозумів.

- Та тут уже нічого не вдієш.

- Добре, що кілка не вбили, як ти казав.

- Авжеж, це ще дідові пощастило.

На цьому ми й погодились.

Розділ VIII

Нічний гість. Негативні наслідки навчання уві сні.

Сухо тріщало веселе багаття, висвітлюючи стовбури навколишніх дерев, а ми, продовжуючи розмову, били комарів, які за два тижні вже звикли до нашої «Гвоздики».

- Воно таки існує, - задумливо протягнув Митько, ляскаючи себе по шиї.

- А може, Митю, то все вигадки?

- Аякже, вигадки… - договорити він не встиг. Тривожний рев розлігся над озером, вдарив у курінь, рвонувсь увись, і вже далеко-далеко такою самою тривогою й незбагненністю озвався ліс:

- О-о-у-у-у-у!

Митько скочив на ноги:

- Ти чув?

- Чув, - ледь озвався я.

З ліхтариком у руках ми кинулись до берега.

- Тільки разом, - на ходу кричав Митько. - Як з одним що трапиться, другий поможе.

- Звичайно! - відгукнувсь я, світячи під ноги. Попереду