Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера

- Мотузкою, як же ще! А де взять її - я знаю. У клуні висить. Для кози згодилася б, значить, для тебе теж.

- Ти що, жартуєш? - не повірив я власним вухам.

- Та які жарти? Чим ти гірший? Мекатимеш потрошку, здалеку й не видно, хто це. Може, воно вилізе з озера, щоб роздивитись. Га? І якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємось.

- Та ти, мабуть, сказився, - обуривсь я, доп’явши, що Митько й не думає жартувати. - Чим я гірший за якусь там козу? А чим ти гірший? Навіть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! А як воно ззаду підкрадеться чи збоку? Ти подумав? Себе прив’язуй!

- Хай буду я, - хоробро погодивсь Митько. - Я не якийсь там егоїст. Я згоден. Хоча, ти знаєш, мені здається, можна і не прив’язувати. Козу - інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив’язувати. Я і так посиджу.

- Та гаразд уже, - охолов я. - А чому обов’язково комусь із нас? Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же воно хрумає!

- Молодець! - вигукнув Митько. - Звичайно, курку! І мороки набагато менше. - І по хвильці додав: - Та й безпечніше.

Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в разі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала та била крилами.

- Ху ти, - мовив, одхекуючись, Митько. - Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати!

- Це хіба курка! - згоджувавсь і я, підводячись після невдалого кидка. - Це ж страус!

І ми знов якомога лагідніше заводили:

- Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп!

- А тю-тю-тю-тю.

Проте курка відбігала на безпечну відстань і осудливо стежила за нами.

- Та ну її, - не витримав перший я. - Всі коліна пооббивав.

- Зараз, зараз ми її, - не здавався Митько, виносячи з хати ковдру, - у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла.

На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею і накрили рядном.

- Єсть! - вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її в мішок, і тут же загорлав: - Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається!

- Ну от бачиш, - співчутливо сказав я. - А якби коза? Ото б намучились!

- Та й то, - відповів Митько. - Бери лопату, і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи.

 ***

- Ну що, Митю, може, вистачить? - я стояв по пояс у щойно виритій ямі і витирав чоло.

- Та де там вистачить. Йому звідси вилізти - все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.

- Нічого собі новину ти приберіг, - пощулився я. - Заспокоїв. Що ж нам тепер, десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?

- Та він на людей побоїться…

- Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? - промайнув у мене жахливий здогад.

- Звідки я знаю. Може, турист який.

- А де ж він тепер?

- Де! Додому поїхав!

- Додому! А може, - важко сковтнув я, - в о н о з’їло його?

- З’їло? - злякавсь Митько. - Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш, і справді… А що, - опустивсь на землю. - Може, й так… А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж воно його разом із речами!

- Були речі, - промимрив я, відчуваючи, як сорочка липне до спини. - Сандаля. Отут же, біля куреня, лежала.

- Сандаля? Чому ж ти мовчав?

- А що мені було - кричати на весь ліс? Теж мені знахідка!

- І куди ти її подів?

- У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів.

- Ай-я-яй! - мало не застогнав мій друг. - Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам’ять рідним була.

- Дуже б вони тішилися тією пам’яттю.

- Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з’їло, то твоя мама й сандалії була б рада.

- Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке?

- А що, - розпалювався ще більше Митько. - Рада була б!

- Та стривай!.. Щось ти вже сильно теє, перегнув.

- Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й академік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, і вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його хап! І готово.

- Еге, бач, як воно обертається, - роздумливо подав голос я. - Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже шукали б усі й міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б.

- Авжеж, - зрадів Митько. - Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню.

Я охоче виліз із ями й подав лопату другові.

Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, «інакше в о н о здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма».

- Ху, ну і ну, - стомлено хитав головою я, дмухаючи на стерті долоні.

- Ямка - будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити.

- Та ти що - кілка! Воно ж загине, а нам потрібне живе.

- Правда, я й не подумав. Але ж воно й так може забитись, коли падатиме, чи ніжку звихнути. Ми на дно подушку покладемо. Все-таки м’якше.

- А що ж, - згодивсь я. - Можна й подушку.

- Візьми в курені. Заодно й курку давай.

Ми витягли птаху з мішка й прив’язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшися, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла.

- Ти бачив таке? - дратувавсь Митько. - Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну,