Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера

- Туди!

- Туди! - тривожно озвалось у мене в животі. Пробігши ще трохи, ми засапано зупинились. Метрах в семи од берега щось булькало.

- Он, - присвітив я бульбашки, що з’являлися на поверхні.

- Воно,- підтвердив Митько, трохи непевно ступаючи у воду.

- Куди? - схопив я його за руку. - Ти що?

- Пусти!

- І не подумаю. Назад! Ти що, збожеволів! Щоб під воду затягло? Як дурне теля? Не здумай лізти, - тягнув я його що було сили.

- Та добре вже. Не полізу, - сердито озвався він. - Пусти. Ми стояли по коліна у воді і дивились на ті дивні бульбашки. Ще хвилина, і все затихло.

- Ну от, - порушив мовчанку Митько. - Все. Ех, така нагода!

- Схопило б тебе за ногу, була б тобі нагода!

- При чому тут нога! Хіба ти не розумієш? Це ж, може, єдиний шанс. І так безглуздо його втратити.

- Так-то воно так, - і собі зітхнув я. - Але ж не ризикувати життям!

- А всі великі дослідники! Багато б вони відкрили, якби не ризикували? А ти все зіпсував! Та якби вони були такі, як ти, світ, мабуть, не знав би й половини того, що знає тепер!

- Такі як я! Так, виходить, я винен у тому, що не пустив тебе, може, на вірну смерть? А коли б воно тебе вхопило, мені що, ліхтариком його по голові бити? Воно і мене разом із ліхтариком проковтнуло б!

- Ну добре… Це я так, спересердя, - промимрив Митько. - Тс-с-с, - прошепотів, торкнувшись мого плеча.

- Що?

- В кущах зашаруділо.

- Та вже вчувається, - махнув я рукою. - Ходімо.

- Ходім. - Ми повернулися до куреня і залізли всередину. - Ну, то вигадки чи не вигадки? - з’єхидничав Митько.

- Мабуть, таки правда.

- «Мабуть»… Ще й зараз не вірить! Хочеш, я тобі почитаю?

- Я хочу спати.

- То ти засинай, а я читатиму. Про палеозойську еру, згода?

- Читай, краще запам’ятаю.

- То слухай: «Якби ми з вами опинились у лісі кам’яновугільного періоду, то навряд чи у вас склалося б приємне враження…»

- Авжеж, - ліниво погодивсь я.

- Що?

- Авжеж, кажу.

- А-а… Ну слухай далі. Я вибірково…

- Давай.

- «… Лиш зрідка мертву тишу порушував плюскіт води: то по болоту брьохали тварюки, що виглядом своїм нагадували саламандр, але набагато більших за розмірами, - стегоцефали».

«Цікаво, - думав я під Митькове бурмотіння, - хто ж усе-таки живе в нашому озері? Чи дізнаємося ми про це коли-небудь?»

- «… Іноді в повітрі пролітали величезні хижі бабки, розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів…» - усе тихше й тихше звучав голос мого друга. Аж ось і зовсім замовк.

Я брів болотом. Усе навкруг справляло навряд чи приємне враження. Товсті стовбури плаунів були вкриті листяними подушками з рубцями від опалого листу, а саме листя звисало лише з горішніх гілок. Лепідодендрони спліталися кронами із сигіляріями, створюючи вічну півтемряву. Коли-не-коли наді мною пролітали бабки з розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів, а здоровенні павуки, таргани та скорпіони сердито блимали з густих чагарників. Ось неподалік почувся плюскіт води: якась тварюка насилу виповзла на берег з рибиною в пащі. «Стегоцефал, - безпомилково визначив я. - Перші наземні хребетні».

Десь неподалік затріщали гілки, все ближче і ближче - на відкриту галявину вискочило двоноге страховисько разів у три вище за мене і вишкірило зуби. «Тиранозавр, - жахнувсь я, - страшний ворог усіх наземних тварин. Але ж він повинен з’явитися пізніше. Хоча б так мільйонів на сорок років». Але роздумувати було ніколи. Хижо прискаливши око, тварюка кинулася на мене. Хутко зірвав я з плеча рушницю, приціливсь… і тут тільки помітив, що в руках у мене не зброя, а сачок. Ще сьогодні я ловив ним метеликів, а зараз тебе самого, як ту комаху… Ось іще один крок могутніх лап, хижак хапає мене передньою кінцівкою за руку…

- А-а-а-а! - б’є мій зойк у верхівки дерев. Роззявляється страшна паща і Митьковим голосом кричить:

- Сергію, Сергію, що з тобою, га? Прокинься, Сергійку! Розплющую очі. Наді мною схилився з ліхтариком Митько, стискаючи рукою мій лікоть.

- Тобі що, снилося щось страшне?

- Нічого мені не снилося, - сердито одказую. - Одпусти руку, чого ти вчепився в неї своїми пальцями?

- Ну, пробач! Тобі боляче, так?

- Зовсім мені не боляче. Це все твої читання дурні вголос. Скінчив уже?

- Скінчив. Ну не сердься. Вже лягаю. Він вимкнув ліхтарик і ліг поруч:

- На добраніч.

- Нічого собі добра ніч, - відповів я. - Мало не вмер од переляку через твої читання.

Спали ми без пригод.

Розділ IX

Таємниця лісового озера.

Після того випадку Митькозавр більше не з’являвся.

- Може, він потонув, - висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існування цієї тварини.

У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніше, сидіти за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені.

У Фа-Дієза щез тромбон, і завклубом оплакував його зникнення, мовби пропала його рідна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось із доведених до відчаю сусідів. Проте через два дні тромбон знайшовся: висів просто на штахетині. Радості Фа-Дієзовій не було меж. Відтоді він грав з іще більшим натхненням, але вже при зачинених дверях і вікнах.

Митькова бабуся не могла нами нахвалитися.

- Ну й онучки ж у мене, - казала вона. - Тихі, сумирні, слухняні, посидючі. А книжки як люблять! Чого батьки на них жаліються - не розумію. Це ж щастя - таких діточок мати.

- Жах, - сказав якось Митько. - Якби наша Ірина Семенівна знала, як ми тут зубримо її предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам п’ятірки. Ну ніколи не міг би подумати, що замість літнього відпочинку ми влаштуємо собі ще одну чверть.

- А ти нічого не помітив? - примружив я очі.

- Що саме?

- А те, що вперше ти назвав нашу ботанічку Іриною Семенівною, - єхидкувато зауважив я.

- А й справді, - засміявся він.

А дні минали.

Час було збиратися додому.

-