Антон Дмитрович Мухарський - Доба. Сповідь молодого «бандерівця»

тумбочку ставили», і без зайвої пихи скажу, що був одним з найкращих на курсі, тому мене відразу після інституту до одного з провідних театрів країни і взяли!

— Ну, добре, — озивається моя Суть, — не прозвучало чіткої відповіді на питання: в чому твоє покликання?

— Ну, може і в акторстві… — знову знизую я плечима.

— Ні, ти просто зараз маєш мене послухати й спробувати зрозуміти одну дуже важливу річ. Від самого народження кожній людині дається сакральне знання про її призначення на цій землі. А вже потім це знання замулюється різним там вихованням, забобонами, соціальними штампами, суспільними кліше, інформаційним брудом, чи, як у твоєму випадку, нереалізованими амбіціями батьків. Але все то маячня, тому що відповідь на, здавалося б, сакральне питання «В чому сутність людського життя?» дуже проста: «Знайти своє земне призначення!». Озирнись навколо і побачиш тисячі, мільйони нещасних людей, що блукають землею, не знаючи, як дати собі раду. І тільки деінде вигулькне щасливе обличчя. А як до нього підійдеш і спитаєш: «А чого ти такий щасливий?», то він тобі і відкаже: «Бо я на своєму місці». Увесь цей безлад земний, увесь хаос, тільки через те, що люди переважно удають, ніби вони на своєму місті. Але «удавати» і «бути» — речі несумісні, як геній і злочинство. Тому-то й у світі так багато людей-«підробок». Бо він тобі в очі каже: «Я міністр». Та який же ж ти міністр, коли ти кравець звичайний чи агроном? Чи «Я президент!» Та який же ж ти президент, коли Бог тебе поставив до станка деталі вирізати, і робиш ти ті деталі краще за всіх у світі? Бо воно ж якось не теє… картоплю вирощувати чи на заводі працювати! От і пруться хто куди, множачи безлад, хаос і безвихідь. Бо воно ж, звичайно, важко, самого себе в собі відшукати, але ще важче змиритися з тим, що ти насправді не таке вже велике цабе, як сам собі здаєшся. Отож і сидять справжні пасіонарії на задвірках, а усіляка нагла наволоч на їхнє місце мітить. Тому і нема порядку на землі, нема гармонії. Так, що ти, друже мій, аби не множити сонми слуг диявольських, мусиш мені хоч-не-хоч відповісти на питання: Хто ти є? В чому твоя Суть і земне призначення? А я тобі в цьому допоможу. Давай підемо від початку… Питання поставлю в інший спосіб: якщо ти не певен у свої акторській вдачі, то ким би ти був, якби не був актором?

— Ну-у-у, раніше, я вже про це казав, в юності я хотів бути гідробіологом, але зараз я бачу, що то романтичні мрії. Нині ж з певною долею вірогідності можу сказати, що хотів би бути письменником…

— Ну, це вже близько до правди, — погоджується моя Суть, і мені трошки відлягає від серця.

— Так, майже весь вільний час щось пишу, занотовую, от вже дві одноактні п'єси маю, вірші там, задуми… — розвиваю я свій успіх у цьому напрямку.

— Ну, я це знаю, знаю… — озивається до мене Суть. — А навіщо ти хочеш стати письменником? Тільки чесно відповідай!

— Ну так теє… Щоб бути вільним і жити чесно!

— Не бреши!

— Щоб пізнати самого себе…

— Не бреши!

— Щоб… щоб… стати відомим, популярним, багатим і незалежним, — нарешті вихекую з себе остаточне признання і, ніби виправдовуючись, додаю: — Щоб жити, залишившись у пам'яті нащадків!

— От молодець! — нахвалює мене моя ж Суть. — Але ж, погодься, як важко навіть самому собі говорити правду! Це чи не найважча річ у світі — зізнаватися самому собі у своїх найглибинніших, найпотаємніших бажаннях, що керують твоїм життям. Проте не менш важливо робити з того усього висновки!

— Які висновки? — питаю з легким обуренням у голосі.

— Ну, якщо хочеш бути письменником, то і будь ним! — резюмує Суть. — Але якого дідька ти робиш у театрі?

— О! Я, до речі, сам замислювався вже неодноразово над цим питанням, — відказую я, ствердно хитаючи головою. — Але ж професію набуто, робота є, гроші якісь заробляю…

— Тисячі мільйонів разів людство чуло ці недолугі слова!!! — раптом патетично вигукує моя Суть і ніби починає когось мавпувати: — «Я йду не своїм шляхом, бо мене щось примусило!»; «Я не виконую своє земне призначення, бо якось так склалося!»; «Я не роблю те, до чого закликає мене Бог, бо обставини сильніші за нас!». Все це тупість і маячня! Все це порожні балачки й відговори слабких людей! — А ти ж не слабкий?

— Ні, я не слабкий!

— Ти ж не безхребетний?

— Ні, я не безхребетний!

— Ти ж могутній, величний і боєздатний!

— Так, я могутній, величний і боєздатний! — і я вже ледь не луплю себе кулаком у груди.

– І ти кидаєш театр! Тим більше той театр, у якому працюєш!

– І я кидаю театр, у якому працюю! — з пафосом погоджуюся із власною сутністю.

– І стаєш на свій справжній шлях! Шлях письменника й пасіонарія молодої нації!

— Письменника й пасіонарія молодої нації!

— Ну от, нарешті, ми й порозумілися! — видихає моя Суть. — Запам'ятай, ніякий ти не артист! Бо артист, то людина підневільна, залежна й продажна. Ти — митець! І маєш стати незалежним. Будь письменником, художником, співаком, але завжди роби те, що ллється з твого серця, а не те, до чого примушують тебе обставини. Якщо відчуваєш, що життя обплутує тебе, що обставини звужують твій життєвий простір і заважають вільно творити — рви все геть і тікай простовіч. А головне — не бійся. Бог все бачить і він тобі допоможе! — отак проказувала до мене моя Суть. — А тепер лишається єдине — покаятися в усіх гріхах і ступити на новий, призначений тільки тобі шлях…

– І це ще не все? — питаю я налякано, бо чесно гадав, що наша розмова добігає кінця.

— Звичайно, не все, — відповідає Суть, — без сповіді далі не можна. Треба всі гріхи залишити у минулому…

— Добре, — схиляю покірно голову під умовний омофор моєї власної Суті і на деякий час заклякаю у роздумах, з чого краще розпочати каяття.

Було у мене наразі одне дуже важливе питання, у якому я в першу чергу хотів покаятися, але вирішив його відкласти на потім і розпочав свою спокутну бесіду з різних дрібниць. Згадав власний гнів, брехню, поодинокі й нечисленні випадки мастурбації, лінощі, раптові приступи зневіри, словоблуддя, марнославства, пияцтва, побутової невідповідальності, але добратися до суті найважливішого питання мені так і не вистачало сил. Суть моя тим часом терпляче вичікувала і, коли я зробив розлогу паузу, нарешті промовила «Ну?». Зібравшись