Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

років тому. А то був великий, старовинний камін, де й цілого бика засмажити можна. Часто сидів я тут і снував свої історії, як роблю це й нині.

І знову запала мовчанка: до капітана Джима ненадовго завітали гості, невидимі Енн і Гілберту, — ті, хто сидів з ним тут у давні дні; ті, чиї очі сяяли одвічним щастям і радістю молодят іще й тепер, коли самі вони давно вже спочили на цвинтарі а чи в темній морській глибіні. Вечорами тут лунав дитячий сміх. Узимку тут збиралися друзі. Тут були музика, танці й веселощі. Тут мріяли юнаки й дівчата. Для капітана Джима цей будиночок був повен тіней радісних спогадів.

— Першого липня дім був зведений. Відтоді учитель почав рахувати дні. Ми часто бачили, як він блукає попідбережжю й казали собі: «Скоро вона буде з ним».

Її чекали в середині липня, та вона не приїхала. Ніхто не тривожився. Кораблі тоді часто запізнювались — на кілька днів чи аж навіть тижнів. «Принц Вільям» запізнювався на тиждень… тоді на два… тоді на три. Тоді вже ми почали боятися — і що далі, то більше. Тоді мені стало тяжко дивитися Джонові Селвіну в очі. Знаєте що, пані Блайт, — капітан Джим притишив голос, — я думаю, такі самісінькі очі були в його прапрабаби, як її на вогнищі палили. Він тоді ні слова не казав — уроки проводив, наче вві сні, і біг до моря. Стільки ночей там проблукав до світанку. Люди казали, що він геть божеволіє. Ніхто вже й не надіявся — минуло вісім тижнів, а «Принц Вільям» досі не прибув. Настала середина вересня, а наречена шкільного вчителя не приїхала… ми гадали, що вже й не приїде.

Потім сталася буря — і не вщухала три дні. А коли вона вляглася, я побіг на берег. Там був учитель, він стояв, схрестивши руки на грудях і, спершись на великий камінь, дивився в море.

Я покликав його, але він не озвався. Він мовби як бачив те, чого не бачив я, а лице йому застигло, як у мертвого. «Джоне, Джоне! — гукав я, отак, наче мале налякане дитя. — Прокиньтеся! Прокиньтеся!»

Той дивний жахливий погляд наче згас йому в очах. Він озирнувся на мене — ніколи не забуду я його лиця, ніколи, аж доки вирушу в останнє своє плавання! «Усе добре, хлопче, — сказав він. — Я бачив „Принца Вільяма“, він проминув Східний мис. Над ранок вона буде тут. Завтра я сидітиму з моєю нареченою коло свого власного каміна». Як ви гадаєте, він таки бачив його? — різко запитав капітан Джим.

— Хтозна, — замислився Гілберт. — Можливо, любов і сильна мука здатні творити незнані нам дива.

— Я певна, що він бачив корабель, — несхитно заявила Енн.

— Примарилося, — мовив лікар Дейв, хоч і не так переконано, як досі.

— Бо насправді, — урочисто мовив капітан Джим, — «Принц Вільям» наступного ж ранку зайшов у гавань Чотирьох Вітрів. І всі, хто жив тоді в Глені й на узбережжі, побігли його зустрічати. Як ми радісно вітали корабель, коли він плив через протоку!

Очі капітана Джима сяяли. У цю мить він бачив гавань, якою вона була шістдесят років тому, і бувалий в бувальцях корабель, що наближався до неї в розкішнім вранішнім світлі.

— І Персіс Лі була на борту? — поцікавилася Енн.

— Так — вона й дружина капітана. Жахливий був рейс — шторм за штормом, і провізія в них закінчилася. Але от вони нарешті прибули. Коли Персіс Лі зійшла на берег, Джон Селвін обійняв її міцно-міцно, а ми всі покинули кричати «ура» й заплакали. Я собі теж плакав, хоч, бачте, визнаю це аж тільки тепер. Кумедно, еге ж? — як хлопці соромляться сліз.

— Персіс Лі була вродлива? — запитала Енн.

— Не знаю, чи була вона красуня… ні, не знаю, — поволі відповів капітан Джим. — Мені чомусь ніколи про це й не думалося — красуня вона чи ні. Просто це було байдуже. Було в ній щось таке миле й гарне, що її обов’язково всі любили, та й квит. Але дивитися було приємно — великі ясні карі очі, коси каштанові, густі, і шкіра, як у всіх англійок. Джон і Персіс побралися в нашому домі надвечір, у сяйві свічок, і всі ближні й дальні сусіди зійшлися вітати їх, і всі проводжали їх аж сюди. Пані Селвін розпалила вогонь у каміні, і коли ми розійшлися, вони сиділи тут, як ото Джон бачив у тому своєму видінні. Дивно… дивно! Але я за життя достолиха всякого надивився.

Капітан Джим замислено похитав головою.

— Яка дивовижна історія, — мовила Енн, відчуваючи, що цього разу її потребу в романтичному було цілком задоволено. — Як довго вони тут жили?

— П’ятнадцять літ. Щойно вони побралися, я втік у море, малий пройдисвіт. Але з кожного плавання вертався сюди, навіть раніш, як додому, і все розповідав пані Селвін. П’ятнадцять щасливих літ! Вони, ці двоє, мали мовби як талант бути щасливими. Є такі люди, може, ви помічали. Вони не вміли довго бути нещасними, хай там що. Сварилися раз чи двічі, бо запальні були обоє. Але пані Селвін якось так гарно засміялася була, та й каже: «Мені було так зле, коли ми із Джоном посварилися. І все ж потай я була щаслива, бо знала, що в мене такий добрий чоловік, із яким після сварки й помиритися можна». Тоді вони переїхали до Шарлоттауна, а цей будинок придбав собі Нед Рассел і тут оселився з молодою дружиною. Такі веселі були молодята. Панна Елізабет, його сестра, за рік сюди до них приїхала — теж повсякчас була мовби як радісна. Тут і стіни, либонь, просочилися всі сміхом і веселощами. Ви третя молодичка, котру я зустрічаю тут, пані Блайт — і найвродливіша.

Капітан Джим спромігся надати своєму компліментові-соняху витонченість фіалки, і Енн відчула, що цю квітку носитиме з гордістю. Того вечора вона була чарівна як ніколи — із весільним рум’янцем на щоках та закоханим блиском очей; навіть суворий старий лікар Дейв дивився на неї схвально й дорогою додому сказав своїй жінці, що рудокоса Гілбертова дружина — таки дуже гарненька.

— Мушу я вже повертатися на маяк, — мовив капітан Джим. — Дуже, дуже славний був вечір.

— Приходьте до нас частіше, — озвалася Енн.

— Цікаво, чи сказали б ви це, якби знали, як охоче я прийму ваше запрошення, — загадково відповів капітан Джим.

— Тобто ви хочете знати, чи була я щира, — усміхнулася Енн. — Так, була. — Урочисто клянуся, — як казали ми