Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

то тільки й знали, що указкою шмагати. Але Джон Селвін був надзвичайно приємний молодий чоловік. Жив він у домі мого батька, то ми з ним і подружилися, хоч він був од мене старший на десять років. Ми з ним читали, гуляли й говорили про все на світі. Він знав вірші — мабуть, усі вірші, котрі будь-коли хтось написав, і він читав їх мені вечорами на березі моря. Батько вважав, що негоже так час марнувати, але мовби як не забороняв — думав, наче це мені повибиває з голови усі думки про те, щоб піти в море. Ну, та цьому ніщо не могло завадити — моя мати була з роду мореплавців, тож із тим неспокійним духом я й народився. Але я так любив слухати, як Джон читає вірші! Вже замалим не шістдесят літ минуло, а я все ще можу їх усі повторити. Шістдесят літ!

Капітан Джим замовк, незмигно дивлячись на полум’я в каміні, мовби шукаючи там тіні давноминулих днів. Потім, зітхнувши, він продовжив оповідь.

— Пам’ятаю, одного весняного вечора ми зустрілися з ним на дюнах. Він був мовби як радісний — як оце ви, лікарю, що привезли сюди сьогодні пані Блайт. Я побачив вас і пригадав його. Він розповів мені, що там, удома, в нього лишилася мила, і тепер вона їде сюди. Я засмутився був — упертий юний егоїст. Подумав, що, коли вона приїде, Джон уже не буде мені таким другом. Але бодай мав гідність не показати йому цього. Джон розповів мені про неї. Її звали Персіс Лі, і вона приїхала б сюди одразу з ним, якби не її старий дядько. Він був хворий, а що в нього вона й росла, відколи померли батьки, то лишилася його догледіти. І ось по його смерті Персіс їхала сюди, щоб вийти заміж за Джона Селвіна. Тоді для жінки це було нелегко. Аби ви знали, що в ті часи ще не було пароплавів. «Коли ж ви на неї чекаєте?» — запитав я. А він мені й каже: «Двадцятого червня вона відпливає на судні „Принц Вільям“, тож десь посеред липня буде тут. Я велю теслі Джонсону збудувати мені дім до її приїзду. Сьогодні надійшов від неї лист. Я ще й не розгорнув його — а вже знав, що там добрі новини. Я бачив її кілька днів тому».

Я нічого не збагнув, що він каже, і він пояснив — хоча й тоді я зрозумів ненабагато більше. Він сказав, що це його дар чи прокляття — точнісінько так, пані Блайт, дар чи прокляття. Він і сам не знав, що це таке. Розповів, що в його прапрабаби воно теж було, і за це її спалили як відьму. Його часом охоплював дивний стан — транс, так він наче сказав. Є на світі таке, лікарю?

— Звісно, є люди, котрим час від часу потьмарюється свідомість, — відповів Гілберт. — Але про це більше знають дослідники психіки, ніж звичайні лікарі. Як воно виявлялося в Джона Селвіна?

— Снилося йому, та й годі, — скептично озвався лікар Дейв.

— Але він казав, що бачив усе насправді, — поволі заперечив капітан. — Я ж розповідаю вам лиш те, що він сам казав — мовби він бачив ті події, що вже сталися чи тільки мали статися. Джон казав, що ті видіння — часом утіха для нього, а часом — справжній жах. І от за чотири дні до того він знову був у трансі. Сидів біля каміна, дивився на полум’я, аж раптом побачив кімнату, яку добре знав в Англії, а там була Персіс Лі, така щаслива, і простягала до нього руки. Тому він знав, що матиме від неї добрі новини.

— Звичайний сон, — пирхнув лікар Дейв.

— Можливо… можливо, — поступливо проказав капітан Джим. — Я теж йому так сказав. Мені було зручніше так думати. Те, що він отак усе бачить — мене це дуже лякало. А він відповів: «Ні. Мені це не снилося. Але не говорімо про це більше. Ти вже не будеш мені таким другом, як досі, якщо забагато про це міркуватимеш». Я сказав йому, що моїх дружніх почуттів до нього не зруйнує ніщо. Але він лише похитав головою, та й каже: «Ні, хлопче. Я вже втрачав був друзів через це. Я їх не винувачу. Іноді мене й самого до себе охоплюють не надто дружні почуття. Такий дар має в собі щось неземне — чи добре, чи лихе. А ми, смертні, уникаємо надто близького знайомства як із Богом, так і з дияволом». Отак він сказав. Я пам’ятаю, наче то було вчора, хоч так і не збагну, що він мав на увазі. А ви можете сказати, лікарю?

— Сумніваюся, що він і сам це знав, — буркнув лікар Дейв.

— Здається, я розумію, — прошепотіла Енн. Вона слухала, як у дитинстві, із міцно стиснутими вустами й блискучими очима. Капітан Джим захоплено всміхнувся, глянувши на неї, і повів далі.

— І от уже невдовзі кожен у Глені й Чотирьох Вітрах знав, що до вчителя має приїхати наречена. Усі тішились, бо дуже його любили. Усі ходили дивитися на їхній новий дім — цей самий дім. Джон хотів будуватися тут, бо звідси видно море й чути голос хвиль. Він і сад посадив тут для неї, тільки без осокорів — їх уже висадила пані Рассел. Але там є подвійний ряд трояндових кущів, які посадили для Персіс дівчата із гленської школи. Джон казав, що рожеві були, як її щоки, білі — як її чоло, а багряні — наче її вуста. Він стільки віршів читав, що вже мовби як і звик потім завжди так говорити. Усі надсилали йому подарунки — різне хатнє начиння. Коли тут оселилися Рассели — вони були люди заможні, то й купили, бачте, гарні меблі, але всі найперші столи та шафи тут були дуже прості. Зате в них було стільки любові. Жінки шили клаптикові ковдри, рушники й скатертини, а один чоловік змайстрував їй комод, а ще інший — стіл, і так далі. Навіть сліпа стара тітонька Маргарет Бойд сплела їй духмяний кошичок із трав, що ростуть на дюнах. Пані Селвін багато років складала в той кошичок носовички.

Нарешті все було готове — навіть дрова в каміні лежали, тільки й треба було, що їх запалити. То був інший камін, не цей, що тепер, хоч і розташований тут-таки. Цей поставила панна Елізабет, коли ремонтувала дім п’ятнадцять