Люко Дашвар - Биті є. Гоцик

не до коханої Фатіми і своїх багатств. Він поспішає до напівзруйнованої церкви у рідних пенатах і знаходить там скриньку. А у скрині – повно старовинних золотих монет, дорогоцінне каміння в асортименті та інше добро. Усе. Кінець.

Ілія замовк, засмучено знизав плечима.

– І у чому сенс? Хлопець був щасливий вештатися зі своєю отарою, та позбувся того через нацьковування якогось старого ідіота. Він знайшов багатство і кохання, та покинув їх заради такого самого багатства… Але уже без кохання! Яка неймовірна вражаюча маячня!

Мама зітхнула.

– На світі безліч незбагненної дурні. І чи варто через це засмучуватися?

Узяла до рук томик Коельо.

– Завтра на пошту віднесу. Хтось же чекає.

Обійняла сина:

– Давай краще вечеряти. Я нині купила перепелів-хлопчиків.

– Хлопчиків? – з відразою перепитав Ілія.

– Так, так, – мама пішла до плити, дістала каструлю. – Хлопчики завжди смачніші за дівчаток. Тим ще яйця висиджувати, а від того м’ясо жорсткіше, а от хлопчики… І жирніші, і м’ясце ніжне, і бульйон наваристіший.

Ілію ледь не знудило від смажених хлопчиків.

– Не вечерятиму, – сказав тьмяно. – Спати хочу…

Сон не йшов. Ілія розгорнув Льосу, переключився на Байрона, перестрибнув на Петрарку – ані перуанець, ані високий стиль любовної лірики англійця вкупі з італійцем не відволікали від настирливого глухого роздратування.

Ілія відкинув книжки, вирівняв спину на вузькому диванчику і заплющив очі. Він часто робив так у хвилини особливо гострого неприйняття реальності. Перед очима пливли теплі сині води, на крутій скелі зростав величний замок, а на одній з високих круглих веж стояв сам Ілія – красивий, гордий і неймовірно щасливий.

Та цього разу не спрацювало. Лежав із заплющеними очима, чекав звичного мрійливого дива, та перед очима раптом виник гидкий старий дідуган у довгій хламіді. Хихикав уїдливо, грозив Ілії худим кривим пальцем.

– Чого тобі? – утомлено подумав Ілія.

Дідуган сплеснув долонями, мовляв, ох ти і дурень!

– Хіба не знаєш?! – прорипів. – Сантьяго зараз миє склянки у лавці торгівця кришталем. До андалусійських скарбів у напівзруйнованому храмі під сикомором йому ще… йти і йти!

– Не може бути, – прошепотів Ілія вголос, та очі не розплющив.

Дідуган замотав башкою.

– Йти і йти, – повторив сердито.

Ілія розплющив очі, роззирнувся.

– Маячня… – мовив.

Та у вухах гидко хихотів дідуган, верещав: «Йти і йти! Йти і йти…» Поселився в голові – не видерти. Скіпка і та слабше коле.

Всю ніч Ілія просидів без сну. На світанку вийшов у двір, відчинив хвіртку, став посеред вулички у легкому светрі, хоч осінь морозила листя білим. Якби мама побачила, захлинулася б: «Захворієш!» Іліїні нирки і без маминих нагадувань миттєво відгукувалися на найменше переохолодження. Та нині – Ілія прислухався, дивувався – мовчали.

– Не захворію, – прошепотів і сам вразився, бо зроду-віку не відчував у собі такої важкої, переконливої впевненості, як сьогодні.

Вдивлявся у вранішнє бліде осіннє сонце, вираховував: як стояти лицем на схід, то південь ліворуч буде. Там… Іспанія.

Повернувся у дім, засів в Інтернеті: Андалусія, Андалусія…

Прокинулася мама, заспішила: на роботу б не спізнитися. Ілія проводив її насторожено. Андалусія, Андалусія… Треба книжечку перечитати. Певно, вчора проковтнув її неуважно, пропустив щось суттєве й важливе, що згодилося б… Перерив увесь дім і тільки потім згадав: мама понесла «Алхіміка» на пошту.

– Дідько! – розгнівався.

Упав в улюблене плетене крісло у вітальні, зосередився – намагався пригадати все, що вчора так дратувало і лютувало. Єдина мова? Душа світу? Не те! Філософський камінь? Еліксир безсмертя?…

Скривився уїдливо: йому б точні координати напівзруйнованого храму в Андалусії. Знайде скарб, з іншим розбереться.

Підхопився збуджено, забігав вітальнею. Гроші! Хіба його вина, що єдиним матеріальним еквівалентом будь-яких душевних злетів і досягнень є гроші? Щасливий кінець усіх казок – багатство. А всі метання душі – лише недолугі спроби пояснити причини образливих злиднів, знайти шлях до безпечного багатства. І обрані з обраних – алхіміки – теж туди. Їм би дуплет: і еліксир безсмертя, і формулу золота. Ідеальна схема. Мати до біса золота, жити вічно і витрачати-витрачати-витрачати… Яка ж огидна образлива маячня!

Зупинився.

– Хоч би одному алхіміку в пику плюнути, – прошепотів недобре.

– То спробуй, – почув тихий шепіт у правому вусі.

Ілії здалося – дах їде.

– Занадто захопився… – буркнув, згадуючи тоненький томик «Алхіміка», дивного дідугана, свої несподівані пристрасті.

Потягся до вуха… У вусі пролунало тихе настійливе прохання:

– Не тривож мене!

Ілія відчув, як всередині розквітає яскрава квітка жаху: мало йому скривджених нирок і підшлункової, тепер і голівці ва-ва. Тихо пішов до дзеркала, роздивлявся власне вухо.

– Тільки не казати… Нікому не казати, що зі мною розмовляє власне вухо.

У правому вусі хтось ледь чутно зітхнув.

– Добре, – сказав. – Давай знайомитися…

– Що?! – і волосся дибки.

– Тільки пообіцяй вислухати мене до кінця. Не нашкодити мені перш, ніж скажу: «Все! Більше аргументів на власний захист у мене немає».

– Обіцяю… – захрип. Нічого не розумів, хвилювався, цікавість придушила страх. А-а-а… Божевілля – то так цікаво.

Роззирнувся нервово, наче за метр на килимі мав матеріалізуватися джин з арабських казок. Натомість почув черговий наказ у правому вусі.

– Візьми жмутик чистої вати, обережно приклади до вуха. Та тільки не сунь усередину!

Чого-чого, а вати в небагатому домі хворобливого Ілії вистачало. Навіть порадувався: хронічне нездоров’я полегшувало хоч якісь завдання. Приклав до вуха білий жмутик. Прислухався.

– Чудово! – почув усе той же тихий голос. – Тепер поклади вату перед собою на стіл. Поговоримо…

Ватка лягла на стільницю. Ілія очікував побачити щось надприродне, виняткове і надзвичайне, всесильне і моторошне. Чи взагалі не уздріти нічого і від того вжахнутися ще більше. Та на білій ватці, як на небесній хмаринці, крутився мізерний (з манну крупинку розміром), чорний, як ніч, тарган. Активно сіпав лапками і цілком розбірливо вимовляв:

– Ну? І чого ти роззявив рота? Ти ж цивілізована людина, Іліє!

– Ти… Як ти потрапив у моє вухо?! – обурився хлопець.

– Там мій дім, – відповів тарган. – Якби не моя надмірна балакучість – ти до смерті не знав би.

Ілія гидливо скривився, потягся до таргана – яка мерзота!

– Ти обіцяв! – тарган миттєво перескочив на край хмаринки. – До того ж… Я піклуюся не тільки про себе. І про твоє праве вухо. Там завжди чисто. Я вкладаю у це серце…

– Серце?!. – Ілія геть розгубився. – Ти говориш… Так! Ти розмовляєш. І говориш про серце. Може, у тебе і ім’я є? Ти… один живеш у моєму вусі чи вас там… багато?

Тарган розсміявся тихо і сумно.

– Горе. Мене звати Горе. Я живу у твоєму вусі один. Причому дуже шкодую… І про те, що