Джонстон Мак-Келлей - Знак Зорро

— Що вам тут потрібно? — запитав він.

— Я благаю зробити мені гостинність, сеньйоре. Іншими словами, я хочу їсти і пити. Я — кабальєро, тому моє прохання доречне.

— Яка б гарна кров не текла колись у ваших жилах, ви зіпсували її своїми вчинками! — відповів дон Карлос. — Грабіжник і розбійник не може розраховувати на гостинність цієї гасієнди.

— Ви боїтеся нагодувати мене через те, що губернатор може дізнатись про це, — вимовив сеньйор Зорро. — Можете сказати, що ви були змушені. І це буде правда!

Раптом з-під плаща з’явилася рука, в якій був пістолет. Донья Каталіна скрикнула і зомліла, а сеньйорита Лоліта зіщулилася на своєму стільці.

— Ви негідник подвійно, якщо лякаєте жінок! — вигукнув дон Карлос. — Через те, що відмова загрожує смертю, ви можете одержати і м’ясо, і вино. Але я прошу вас бути справжнім кабальєро, щоб дозволити мені віднести дружину до іншої кімнати і покликати тубілку, аби подбали про неї.

— Будь ласка, — сказав сеньйор Зорро. — Але сеньйорита залишиться тут, як гарантія вашого повернення і доброго зі мною поводження.

Дон Карлос подивився на нього, потім на дочку і побачив, що вона не перелякана. Він підняв дружину на руки і виніс, гукаючи слуг.

Сеньйор Зорро обійшов стіл, знову вклонився Лоліті й сів на стілець поруч неї.

— Це, звичайно, божевільна витівка, але я хотів бачити ваше променисте обличчя знову, — сказав він.

— Сеньйоре!

— Один погляд на вас викликав пожежу в моєму серці, сеньйорито. Дотик вашої руки став для мене новим життям.

Лоліта відсунулася, її обличчя пашіло. Сеньйор Зорро підсунув свого стільця ближче і потягнувся до її руки, але вона відсторонилася.

— Сильне бажання слухати музику вашого голосу, сеньйорито, притягатиме мене сюди, — сказав він.

— Сеньйоре! Ви ніколи не повинні приходити знову. Я була поблажлива до вас сьогодні вдень, але я не зможу більше. Наступного разу я кричатиму, і вас схоплять.

— Ви не можете бути такою жорстокою, — сказав він.

— Ви самі обираєте свою долю.

Дон Карлос повернувся до кімнати, і сеньйор Зорро, підвівшись, вклонився ще раз.

— Сподіваюся, ваша дружина заспокоїлася, — сказав він. — Я шкодую, що мій пістолет злякав її.

— Вона заспокоїлася, — відповів дон Карлос. — Мені здається, ви сказали, що хочете їсти і пити. Ви дійсно робили вчинки, якими я захоплювався, і я щасливий зробити вам гостинність на якийсь час. Слуга принесе вам їжу негайно.

Дон Карлос подався до дверей, покликав тубільця і віддав наказ. Він був дуже задоволений собою. Необхідність віднести дружину до сусідньої кімнати дала можливість скористатися з нагоди. Він наказав осідлати найшвидшого коня, гнати як вітер чотири милі до села і бити там на сполох, сказавши, що сеньйор Зорро знаходиться в гасієнді Пулідо.

Тепер він поставив собі за мету затримати сеньйора Зорро якомога довше. Він знав, що прийдуть солдати, і розбійника буде вбито або арештовано, і, звичайно, губернатор вимушений буде визнати, що дон Карлос заслуговує на деяку повагу за те, що він зробив.

— У вас напевно було багато захопливих пригод, сеньйоре, — сказав дон Карлос, повернувшись до столу.

— Було трохи, — підтвердив розбійник.

— Наприклад, ця справа в Сайта-Барбарі. Я ніколи не чув правди про неї.

— Я не люблю говорити про власні справи, сеньйоре.

— Будь ласка, — попросила сеньйорита Лоліта; тоді сеньйор Зорро вперше в житті зрадив свій принцип.

— Насправді нічого особливого, — сказав він. — Я прибув на околиці Санта-Барбари, коли заходило сонце. Там власник магазину бив тубільців і обкрадав ченців. Він вимагав, щоб ченці продавали йому товари з місій, а потім скаржився, що вага неправильна, і люди губернатора змушували ченців давати ще. Треба було добряче покарати цю людину.

— Будь ласка, продовжуйте, сеньйоре, — сказав дон Карлос, нахиляючись вперед, наче сповнений глибокого інтересу.

— Я зіскочив з коня біля дверей його житла й увійшов усередину. Там горіли свічки, і було з півдюжини молодців, що торгувалися з ним. Погрожуючи їм пістолетом, я загнав їх у куток. Хазяїна складу налякав і змусив викласти гроші, що він тримав у потайному місці. Потім я відшмагав його батогом, узятим з його стіни, і сказав йому, чому я зробив це.

— Чудово! — вигукнув дон Карлос.

— Потім я скочив на коня і зник. У хатині тубільця я виготовив плакат, що стверджує те, що я друг пригноблених. Відчуваючи надзвичайну лють цього вечора, я чвалом проскакав до приміщення гарнізону, відкинув вартового, що мав мене за кур’єра, і ножем прибив плакат до дверей гарнізонного приміщення. Цієї ж миті вискочили солдати. Я вистрілив у повітря, і, доки вони штовхалися в замішанні, умчав.

— І врятувалися? — скрикнув дон Карлос.

— Я тут — от моя відповідь.

— Чому ж губернатор особливо суворий до вас, сеньйоре? — запитав дон Карлос. — Є багато інших розбійників, про яких він і не думає.

— Ха, я мав особисту сутичку з його превосходительством. Він їхав із Сан-Франциско де Азис у Санта-Барбару у офіційній справі з ескортом солдатів. Вони зупинилися біля струмка, щоб освіжитися, і солдати розбрелися, доки губернатор розмовляв зі своїми друзями. Я ховався в лісі, раптом вискочив і кинувся на них. Миттєво я опинився біля відкритих дверцят карети. Приставив пістолета до чола губернатора і наказав йому віддати товстий гаманець, що він і зробив. Потім я пронісся серед його солдатів, збивши з ніг декого.

— І врятувалися? — вигукнув дон Карлос.

— Я тут, — заявив сеньйор Зорро.

Слуга приніс їжу, поставив перед розбійником і поспішно пішов з витріщеними від жаху очима і тремтячими руками. Адже так багато дивних казок розповідали про цього сеньйора Зорро, про його жорстокість, і жодна з них не була правдою.

— Упевнений, ви вибачите мені, — сказав сеньйор Зорро, — якщо я попрошу вас сісти у найвіддаленіший куток, тому що, коли я їм, мушу піднімати край маски, а я не маю бажання бути впізнаним. Тепер покладу пістолет перед собою на стіл, щоб запобігти зраді. А зараз, доне Карлос Пулідо, можна віддати належне страві, що ви мені запропонували.

Дон Карлос і його дочка сіли там, де їм було запропоновано, а розбійник заходився їсти з задоволенням. Час від часу він зупинявся, щоб поговорити з ними, і одного разу навіть послав дона Карлоса принести ще вина, заявивши, що воно краще за усі, які він пив цього року. дон Карлос був дуже радий прислужитися, бо намагався виграти час. Він знав коня, яким поїхав тубілець, і розсудив, що той уже досяг гарнізону Реіна де Лос-Анджелес і що солдати вже в дорозі. Якби тільки йому вдалося затримати цього