Джонстон Мак-Келлей - Знак Зорро

те, яким би воно було, якби його осявали любов і пристрасть. “Як шкода, що він зовсім позбавлений життя”, — говорила вона собі. “Але побратися з чоловіком, що запропонував послати слугу-тубільця грати серенади замість себе!”…

Плескіт води у фонтані заколисував її. Вона згорнулася в кутку лави, поклавши щоку на маленьку ручку; її чорне волосся хвилею спадало на землю.

Лоліта прокинулась від дотику руки; сеньйорита швидко випросталася і напевно закричала б, але притиснута до її губів рука перешкодила цьому.

Перед нею стояла людина, закутана в довгий плащ, з обличчям, закритим чорною маскою так, що Лоліта не могла розрізнити нічого, крім блискучих очей. Вона чула про сеньйора Зорро, розбійника, і здогадалася, що це був саме він; серце її майже перестало битися, так вона злякалась.

— Мовчання! Я не заподію вам ніякої шкоди, сеньйорито, — хрипко прошепотів чоловік.

— Ви… ви?.. — запитала вона, задихаючись.

Він відступив, зняв капелюха і низько вклонився їй.

— Ви вгадали, моя чарівна сеньйорито, — сказав він. — Я відомий, як сеньйор Зорро — “Прокляття Капістрано”.

— І… ви тут?

— Я не маю наміру заподіяти шкоди ні вам, ні будь-кому іншому в цій гасієнді, сеньйорито. Караю тих, хто несправедливий, але ваш батько не з таких. Захоплююся їм без міри. Скоріше я покараю тих, хто поводиться погано з ним, ніж торкнуся його.

— Дякую вам, сеньйоре…

— Я дуже стомився, а гасієнда чудове місце для відпочинку, — сказав вій. — Знаючи також, що тепер година сієсти, думав, що знайду всіх сплячими. Було непростимо будити вас, сеньйорито, але я відчував, що повинен поговорити з вами.

Сеньйорита Лоліта зашарілася.

— Краще б моя краса діяла так само і на інших людей, — сказала вона.

— А хіба це не так? Хіба в сеньйорити Лоліти мало шанувальників? Це неможливо!

— Проте це так, сеньйоре. Не багато знайдеться досить сміливих людей, щоб шукати союзу з родиною Пулідо, відтоді як вона в опалі. Є один шанувальник, — продовжувала вона, — але в його сватанні нема життя.

— А! Мішкуватий у коханні — і це у вашій присутності! Що з ним, з цим чоловіком?.. Чи не хворий він?

— Він такий багатий, що, мені здається, думає, начебто йому досить тільки побажати, і кожна дівчина погодиться одружитися з ним.

— Що за дурень! Адже тільки залицяння додає пікантності романові!

— Але ви, сеньйоре? Хто-небудь може ввійти і побачити вас тут. Вас можуть заарештувати…

— А хіба ви не хочете бачити розбійника арештованим? Може це поліпшило б етап вашого батька, якби він видав мене владі. Я чув, що губернатор дуже роздратований моїми вчинками.

— Ви… ви б краще пішли, — сказала вона.

— Милосердя говорить про вашу доброту. Ви знаєте, що арешт означав би для мене смерть. Усе-таки я маю ризикнути і затриматися ще на мить.

Він сів на лаву, а сеньйорита Лоліта відсунулася якомога далі, а потім спробувала підвестися.

Але сеньйор Зорро був готовий до цього. Він схопив її за руку і, перш ніж вона могла вгадати його намір, нахилився вперед, підняв кінець маски і торкнувся губами до рожевої вологої долоні.

— Сеньйоре! — скрикнула вона і висмикнула руку.

— Це було зухвало, але людина повинна висловити свої почуття, — сказав він. — Сподіваюся, я не образив вас до тієї міри, коли прощення неможливе.

— Ідіть, сеньйоре, інакше я битиму на сполох!

— І станете причиною моєї страти?

— Ви тільки розбійник з великої дороги.

— Але я люблю життя, як і будь-яка людина.

— Я закричу, сеньйоре! За вас обіцяна винагорода.

— Такі прекрасні ручки не захочуть доторкнутися до кривавих грошей.

— Ідіть!

— О, сеньйорито, ви жорстокі! Один ваш погляд змусив моє серце сильніше битися в грудях. Людина здатна вбити цілу юрбу за одним словом ваших прекрасних вуст…

— Сеньйоре!

— Людина готова померти, захищаючи вас, сеньйорито. Така грація, така свіжа юна краса!

— Востаннє, сеньйоре! Я битиму на сполох!

— Ще раз вашу руку — і я піду.

— Цього не буде!

— Тоді я залишуся тут, доки не прийдуть і не арештують мене. Напевно мені недовго доведеться чекати. Сержант Гонзалес женеться за мною, я знаю це, і, можливо, він уже вийшов на мій слід. З ним будуть солдати…

— Сеньйоре, заради всього святого!..

— Вашу руку!

Вона повернулася спиною, простягнула руку, і ще раз він доторкнуся губами до її долоні. Потім дівчина відчула, як її повільно повернули, і вона подивилась йому просто в очі. Дрож пройняв її. Вона відчула, що він тримає її руку, і висмикнула її. Потім повернулася, швидко побігла через двір і сховалася в будинку.

Ледве зводячи дух, сеньйорита Лоліта стала біля вікна за шторами і почала спостерігати. Сеньйор Зорро повільно підійшов до фонтана і зупинився, щоб напитися. Потім насунув капелюха, подивився на будинок і пішов.

Вона чула, як затихав удалині стук копит коня, який мчав чвалом.

— Розбійник — але все-таки людина! — прошепотіла вона. — Якби дон Дієго мав хоча б половину його сміливості і мужності!

Розділ VIII

ДОН КАРЛОС ВЕДЕ ГРУ

Дівчина відійшла від вікна, задоволена, що ніхто в будинку не бачив сеньйора Зорро і не довідався про його візит. Решту дня вона провела на веранді за плетивом мережив, дивлячись униз на курну стежину, що тяглася в напрямку великої дороги.

Звечоріло. Внизу, в хатинах тубільців засвітилися вогні, і всі мешканці зібралися вдома, щоб варити страви, їсти й розмовляти про події дня. У гасієнді вечеря була вже готова, і родина готувалася сісти до столу, як раптом хтось постукав у двері.

Індіанець побіг відчиняти, і до кімнати ввійшов сеньйор Зорро. Знявши капелюха, він вклонився, потім підвів голову і подивився на безмовну донью Каталіну і на зляканого дона Карлоса.

— Я сподіваюся, ви пробачите моє вторгнення, — сказав він. — Я людина, відома як сеньйор Зорро. Але не лякайтеся, я не грабувати вас прийшов.

Дон Карлос повільно підвівся, у той час як сеньйорита Лоліта, ледь зводячи дух, тривожно стежила за проявом мужності цього чоловіка, побоюючись, щоб він не натякнув на денний візит, про який вона не розповіла матері.

— Негідник! — заревів дон Карлос. — Ви насмілилися ввійти до чесного будинку!

— Я не ворог ваш, доне Карлосе, — відповів сеньйор Зорро. — Насправді я зробив те, що мало б бути до смаку людині, яку теж переслідували.

Це було правильно. Але дон Карлос був занадто розумний, щоб зізнатися в цьому і стати зрадником. Бачить небо, він і так був у досить поганих стосунках з губернатором, а чемно поводячись із людиною, за труп якої губернатор пропонував