Джонстон Мак-Келлей - Знак Зорро

— Я приготував дещо з їстівного для вас на дорогу, сеньйоре, — сказав він. — Вибачте мені, я піду за пакетом. Моя дочка розважить вас.

Сеньйор Зорро вклонився, і дон Карлос поспішив з кімнати. Такою поспішністю він припустився помилки.

Не треба було дівчину залишати наодинці з чоловіком, і особливо з людиною, що була поза законом. Сеньйор Зорро відразу здогадався, що його затримують навмисно. Зовсім незвичайною річчю було і те, що дон Карлос сам пішов по їжу, коли у нього було стільки слуг, яких можна було покликати просто вдаривши в долоні. Дон Карлос дійсно вийшов до іншої кімнати, щоб прислухатися, чи не наближаються вершники.

— Сеньйоре, — прошепотіла Лоліта через кімнату.

— Що сталося, сеньйорито?

— Ви повинні негайно піти. Я боюся, що мій батько послав по солдатів.

— І ви настільки люб’язні, що попереджаєте мене?

— Невже ж я захочу дивитися на те, як вас схоплять тут? Невже ж я захочу бачити бій і кровопролиття? — запитала вона.

— І це єдина причина, сеньйорито?

— Ви не хочете йти, сеньйоре?

— Я не можу піти з такого чарівного товариства, сеньйорито. Дозвольте мені прийти знову.

— Клянуся святими, ні! Це повинно скінчитися, сеньйоре Зорро! Йдіть своїм шляхом і будьте обережні. Деякими з ваших учинків я захоплююся — от чому я і не хочу бачити вас схопленим. Поїдьте на північ у Сан-Франциско де Азис і станьте знову чесною людиною, сеньйоре. Це кращий шлях.

— Маленька проповідниця! — сказав він.

— Ви підете, сеньйоре?

— Але ваш батько пішов, щоб принести мені їжу. Хіба я можу піти, не подякувавши йому?

Дон Карлос знову ввійшов до кімнату. Сеньйор Зорро з виразу його обличчя вгадав, що солдати вже з’явилися на дорозі. Дон Карлос поклав пакет на стіл.

— Трохи їстівного, щоб ви взяли із собою в дорогу, сеньйоре, — сказав вій. — Але нам дуже хотілося б ще послухати ваші спогади, перш ніж ви відправитеся в небезпечну подорож.

— Я занадто багато вже говорив про себе, сеньйоре, це зовсім не личить кабальєро. Буде набагато краще, якщо я подякую вам і залишу ваш будинок.

— Принаймні, сеньйоре, випийте ще кухоль вина.

— Боюся, — сказав сеньйор Зорро, — що солдати занадто близько, дон Карлос.

Обличчя дона Карлоса при цьому сполотніло, бо розбійник витяг пістолет, і дон Карлос побоювався, що йому дорого доведеться заплатити за свою підступність. Але сеньйор Зорро не збирався стріляти.

— Я вибачаю вам це порушення гостинності, доне Карлосе, тому що перебуваю поза законом і за мою голову призначена ціна, — сказав він. — І я не гніваюся на вас. На добраніч, сеньйорито. Сеньйоре, прощавайте.

Раптом переляканий слуга, що нічого не знав про події цього вечора, ввірвався до кімнати.

— Пане! Солдати тут, — закричав вій. — Вони оточили будинок.

Розділ ІX

БРЯЗКІТ ШПАГ

Майже посеред столу стояв чималий канделябр, у якому яскраво горіло близько десятка свічок. Сеньйор Зорро підскочив до нього й одним рухом скинув на підлогу, погасивши усі свічки й в одну мить зануривши кімнату в повну пітьму. Він уник швидкого натиску дона Карлоса, стрибаючи по кімнаті так легко, що його м’які чоботи не робили ані найменшого шуму і не виказували місця його перебування. На мить Лоліта відчула на талії руку чоловіка, що ніжно обхопила її, і подих на щоці та почула шепіт:

— До скорого побачення, сеньйорито!

Дон Карлос ревів, як бик, указуючи шлях солдатам; і вже деякі з них стукали в парадні двері. Сеньйор Зорро кинувся до сусідньої кімнати, що виявилася кухнею. Слуги-тубільці розбіглися перед ним, начебто він був примарою. Він же швидко загасив усі свічки, що там горіли.

Потім він побіг до дверей, що відкривалася надвір, і видав звук, що був наполовину стогоном, особливий звук, подібного до якого ніхто в гасієнді Пулідо ніколи раніше не чув. Коли солдати ввірвалися в парадні двері, а дон Карлос вимагав тріску, якою знову можна було б запалити свічки, у дворі почувся стукіт копит. Солдати здогадалися, що це скакав кінь Зорро.

Звуки копит завмерли у віддаленні; але солдати визначили напрямок, у якому біг кінь.

— Ворог сховався! — закричав сержант Гонзалес, що був на чолі загону. — На коней і за ним! Тому, хто схопить його, даю одну третину винагороди!

Кремезний сержант вибіг з будинку, люди — за ним; вони скочили в сідла і люто помчали в темряву на стукіт копит.

— Світла! Світла! — пронизливо кричав дон Карлос усередині будинку.

Увійшов слуга з тріскою, і свічки було знову запалено. Дон Карлос стояв посеред кімнати, потрясаючи кулаками в безсилому гніві. Сеньйорита Лоліта причаїлася в кутку із широко розплющеними від жаху очима. Донья Каталіна, цілковито прийшовши до тями, вийшла зі своєї кімнати, щоб довідатися про причину сум’яття.

— Негідник утік! — вигукнув дон Карлос. — Треба сподіватися, що солдати схоплять його.

— У будь-якому разі він розумний і хоробрий, — зауважила сеньйорита Лоліта.

— Я визнаю за ним не, але він розбійник і злодій! — заревів дон Карлос. — Навіщо знадобилося йому мучити мене цим візитом!

Сеньйорита Лоліта подумала, що знає причину, але вона була б останньою з тих, хто захотів би пояснити її батькам. На обличчі грав слабкий рум’янець, викликаний спогадом про руку, що обійняла її, і про слова, пошепки сказані їй на вухо.

Дон Карлос широко розчинив двері і стояв, прислухаючись. Знову долинув тупіт коня, що мчав чвалом.

— Шпагу! — крикнув він слузі. — Хтось їде, може, негідник знову повертається! Але це тільки один вершник, клянуся святими.

Чвал припинився; якась людина пройшла верандою і поспішно ввійшла до кімнати.

Це був не розбійник, а капітан Рамон, комендант гарнізону в Реіна де Лос-Анджелес.

— Слава святителям! — відсапувався дон Карлос.

— Де мої люди? — закричав капітан.

— Виїхали, сеньйоре. В погоню за цією свинею, за цим розбійником, — пояснив йому дон Карлос.

— Він утік?

— Так, хоч ваші люди й оточили будинок. Він жбурнув свічки на підлогу й утік через кухню.

— Солдати погналися за ним?

— Вони наступають йому на п’яти, сеньйоре.

— Ха! Треба сподіватися, що вони спіймають цю пташку. Він наче скалка в солдатському боці. Ми не можемо спіймати його, і тому губернатор надсилає нам саркастичні листи своїми кур’єрами. Цей сеньйор Зорро розумна людина, але все-таки його буде схоплено!

Потім капітан Рамон пройшов далі кімнатою, побачив дам, зняв капелюха і вклонився їм.

— Ви маєте вибачити моє зухвале вторгнення, — сказав він. — Коли офіцер викопує свій обов’язок…

— Охоче вибачаємо, — відповіла донья Каталіна. — Ви зустрічалися з моєю дочкою?

— Не мав честі.

Донья познайомила їх; Лоліта знову пішла в свій куток,