Томас Харріс - Сходження Ганнібала

спальні, під ударами палиці, по холодній землі надвір. Штовхнув Ганнібала до комори. Там зберігалося садове знаряддя, мотузки, теслярський інструмент. Старший вихователь поставив ліхтаря на діжку і підняв кийок. Показав забинтовану руку.

— Час заплатити за оце.

Ганнібал ніби злякався, відскочив подалі од світла, не маючи змоги промовити вибачень. Старший вихователь відчув його страх і посунув за ним у тінь. Уперіщив хлопця кийком по стегні. Ганнібал стрибком опинився біля ліхтаря. Схопив серпа і задув світло. Він лежав посеред темряви на долівці, тримаючи серпа обома руками над головою. Почувши поряд шаркіт кроків, різко махнув серпом у чорному повітрі, не поцілив, натомість почулося рипіння дверей і брязкіт ланцюга.

— Добре бити німого, такий не зможе нажалітися, — проказав старший вихователь.

Він та його заступник дивилися на чудовий витвір французького автомобілебудування, небесно-блакитного кольору машину «делагоя»[22] з дипломатичними прапорцями СРСР та НДР на крилах, що стояла на під’їзній доріжці замку. Вона мала екзотичний вигляд, як і годиться довоенному французькому авто, а в тих, хто звик до кутастих танків і джипів, викликала щире захоплення. Старший вихователь хотів ножем надряпати на борту машини слово «хуй», але її сторожив здоровезний водій.

Автомобіль, що під’їжджав, Ганнібал побачив зі стайні. Він не побіг йому назустріч. Дивився, як його дядько з радянським офіцером зайшли до замку.

Ганнібал долонею торкнувся щоки Цезаря. Кінь обернувся до нього своїм довгим обличчям, не припиняючи жувати овес. Радянський конюх гарно доглядав за ним. Ганнібал почесав коневі шию і ткнувся губами в нашорошене вухо, але не видав ані звуку. Поцілував коня в лоба між очі. З глибини стайні, зі щілини між двома стінками він дістав батьківський бінокль. Повісив його собі на шию і вийшов у двір на плац.

Заступник старшого вихователя, стоячи на сходах, дивився на нього. Все Ганнібалове майно вмістилося в одній торбі.

13

З вікна директорського кабінету Роберт Лектер бачив, як його шофер за пачку цигарок виміняв у кухаря шматок ковбаси з окрайцем хліба. Тепер, після ймовірної смерті його брата, Роберт Лектер сам став графом Лектером. Він давно звик до титулу, бо нелегально користався ним роками.

Директор не рахував грошей, глипнувши на полковника Тімку, він просто запхнув їх до внутрішньої кишені кітеля.

— Графе, тобто товаришу Лектере, хочу вам повідомити, що я бачив дві ваші картини у Єкатерининському палаці[23] до війни, а також кілька фотографій у «Горні».[24] Я просто в захваті від ваших робіт.

Граф Лектер кивнув.

— Дякую вам, директоре. А Ганнібалова сестра, про неї щось відомо?

— Від дитячої фотокартки мало користі, — відповів директор.

— Ми розіслали її по сиротинцях, — уточнив полковник Тімка.

На ньому була форма радянських прикордонних військ, сталева оправа його окулярів зблискувала синхронно з залізними коронками зубів.

— Потрібен час. Дітей так багато.

— І ще маю вам сказати, товаришу Лектере, у лісах повно… неідентифікованих трупів, — додав директор.

— Ганнібал ніколи нічого не розповідав? — спитав Лектер.

— Мені ні. Він здатен розмовляти фізично — вночі він кричить, зве сестру на ім’я. Міша, Міша…

Директор зробив паузу, ніби підбираючи слова.

— На вашому місці, товаришу Лектере, я був би обережним із Ганнібалом, допоки ви його не взнаєте ліпше. Найкраще йому не грати разом з іншими хлопцями, поки він не звикне там. Хтось обов’язково постраждає.

— Він забіякуватий?

— То забіяки від нього плачуть. Для Ганнібала не існує ієрархії. На нього нападають старші, і він дає здачі дуже швидко, а іноді особливо жорстоко. Ганнібал може становити небезпеку більшим за нього особам. З малими він лагідний. Дозволяє їм із себе трохи знущатися. Дехто думає, що раз він німий, то й глухий, і називають його навіженим прямо в очі. Він таким інколи дає прочухана, але дуже нечасто.

Полковник Тімка поглянув на свій годинник.

— Нам треба їхати. Побачимося біля машини, товаришу Лектере.

Полковник Тімка почекав, поки граф Лектер вийде з кабінету. Простягнув руку. Директор зітхнув і віддав йому гроші. Зблиснувши окулярами й залізними зубами, полковник Тімка послинив палець і почав рахувати.

14

Коли до шато[25] залишалося лише кілька миль, бурхлива злива прибила пил, мокрий гравій шарудів під колесами «делагоя», машину наповнював запах трав і зораної землі. Дощ ущух і вечірнє світло набуло помаранчевих тонів.

У цьому дивному помаранчевому освітленні шато виглядало більш граціозним, ніж грандіозним. Примхливе плетиво рам багатьох його вікон нагадувало тонке, обсипане краплями роси павутиння. Ганнібалові, котрий у всьому вбачав знаки, вигнута лоджія здалася розгорнутою від входу спіраллю Гюйгенса.

Чотири битюги, від яких після дощу йшла пара, були запряжені у покинутий німцями танк, що стирчав із фойє. Великі, як Цезар, коні. Ганнібал зрадів, побачивши їх, він вважав коня своїм тотемом. Під танк було підкладено котки. Помалу-потроху коні тягнули танк із порталу будинку, неначе видирали зуб, погонич щось їм казав, вони ж, дослухаючись його слів, ворушили вухами.

— Німці вибили двері з гармати, а потім задом загнали туди танк, щоб приховати його від літаків, — пояснив граф Ганнібалові, коли вони під’їхали й машина зупинилась.

Він уже звик розмовляти з хлопцем, не чекаючи на відповіді.

— Відступаючи, вони полишили його тут. Ми не могли зрушити з місця цю чортівню, тож прикрасили її віконними рамами і ходили повз нього п’ять років. Тепер я знову маю можливість продавати свої «шкідницькі» картини, тож ми заплатили, щоб танк звідси відтягли деінде. Ходімо, Ганнібале.

Слуга виглядав машину, вони з економкою вийшли зустрічати графа з парасолями, так ніби ті їм були конче потрібні. Разом із ними була сучка мастиф.

Ганнібалу сподобалося, що граф зупинився у дворі і почав знайомити з ним своїх слуг, замість того, щоб, кидаючи слова через плече, рушити прямо в дім.

— Це мій небіж Ганнібал. Тепер він наш, і ми раді, що він із нами. Це мадам Брижіт, моя домоправителька. А ось Паскаль, він відповідає за те, щоб усе в нас працювало як слід.

Мадам Брижіт колись була гарненькою, працювала покоївкою в аристократів. Вона одразу розгледіла в Ганнібалі породу.

Собака радісно кинулася до графа, поки що не виказуючи конкретних емоцій до Ганнібала. Лише стиха загарчала. Ганнібал простягнув до неї свою відкриту долоню, і вона, принюхуючись, спідлоба подивилася вгору на нього.

— Треба нам знайти йому якийсь одяг, — звернувся граф до мадам Брижіт, — для початку пошукайте на горищі в моїх старих шкільних валізах, а трохи згодом ми вже його одягнемо краще.

— А де дівчинка, пане?

— Поки що нема, Брижіт, — відповів він і,