Андрій Анатолійович Кокотюха - Пророчиця

Але йому так само не хотілося перетворюватися на таку собі буферну зону між своїм безпосереднім начальником, підполковником міліції, та другом, котрий відбув покарання і формально вважався кримінальним елементом, нехай звільненим умовно-достроково. Бо колишніх зеків не буває, так само, як колишніх сищиків.

— Ну, не знаю… — невпевнено проговорив Андрій у трубку.

Не чекаючи, чим закінчиться розмова, Горілий вийшов у коридор, зняв із вішака свою плямисту куртку, натягнув її, почав узувати черевики. Він зав’язував шнурок на лівому, коли з кухні вийшов Шпола.

— Тобі робити нічого?

— Ти про що? — Горілий навіть не глянув у його бік.

— Сам знаєш. Я в дурному становищі. Може, вирішиш свої справи з Семеновичем сам?

— А у мене з ментівським підполканом нема ніяких справ, — у тон йому відповів Сергій, упорався нарешті зі шнурком, притопнув ногою, начепив на голову такого самого, як куртка, мілітарного картуза.

— Куди зібрався? До брата?

— Не надійся, — криво усміхнувся Горілий. — Там я ще менш потрібен, ніж тут, тобі.

— Язиком не мели.

— Так я й не мелю… Не парся. Дай запасні ключі, піду пройдуся. Покурю, провітрюся, подумаю. Цілий же день тут у тебе валявся.

Шпола знизав плечима, зняв із цвяшка запасний ключ на іграшковому брелочку — донька виграла в якусь дитячу безпрограшну лотерею, — простягнув.

— Я б у твоєму становищі довго не гуляв.

— Не боїсь. Годинку потиняюся, прийду. Все одно в тебе тут ліпше, ніж у братика, — потім ніби згадав про щось, уточнив: — Ну, годинка, півтори, десь так…

Сергій Горілий сподівався, що цього часу йому вистачить.

Під час розмови Шпола згадував домашню адресу Миколи Коваленка. Добре знаючи місто, Горілий прикинув — це не так уже й далеко, а маршрутки в той бік іще ніби повинні ходити.

За годину впорається. Ну, нехай — за півтори.

Цього вечора дощ змінила сіра мряка туману. Він уже по обіді поволі почав огортати місто і тепер робив пізній березневий вечір не темним, а схожим на гігантську порцію міцної чорної кави з молоком, а точніше — з вершками.

Закуривши і застромивши руки до кишень куртки, Горілий втягнув голову в плечі і посунув крізь туман дворами, вийшов до трамвайної колії, пішов у лівий бік, час від часу озираючись, чи не проріжуться крізь темно-вершкову пелену фари маршрутки. Коли нарешті одна з них виринула з мряки, освітивши пішохода, Сергій замахав руками, зупиняючи маршрутку, і при вході висипав у жменю водієві дріб’язок. Хоче — хай рахує, все одно більше грошей у нього нема. Вчорашні ображені за наглядний урок сержанти капітально почистили його. Що хотіли знайти — не відомо, але в результаті по-шакалячому вигребли те, що Сергій дозволив собі взяти в матері — своїх грошей у вчорашнього в'язня не водилося. Просити ж на якісь дрібні витрати у Шполи, і тим більше — в Юрця-братця, Горілому не хотілося.

Поки їхав, навіть подумки похвалив підполковника Зарудного за його наполегливе бажання зустрітися і, мабуть, з’ясувати стосунки, що лишилися недоз’ясованими тоді, навесні дві тисячі п’ятого. Аби не оця його настирливість, Сергієві довелося б шукати інший привід, аби вийти з квартири Шполи. А вийти дуже захотілося: все, що розповів Андрій про поведінку вбитої горем вдови Коваленка, вельми Горілому не сподобалося.

Так, можна ввійти в ступор від несподіваної трагічної новини. Проте неможливо так сильно ввімкнути гальма, аби не зрозуміти: між дивним пророцтвом смерті і трагедією, що сталася незабаром, підтвердивши це пророцтво, повинен бути прямий зв’язок. Значить, перше, що мусила повідомити безутішна вдова, — це ім’я та адресу ворожки. Хоча б через відсутність інших слідів. Хай там як, Галина Коваленко вочевидь прикрилася власним горем, а друг сім’ї Олег Позняков всіма силами її захищає.

Не помітити цього міг хіба сліпий або тупий. Ані сліпим, ані тупим Андрій Шпола не був. Але ні Коваленко, ні Позняков не підозрювалися в скоєнні злочину. В іншому разі їх, як підозрюваних, уже давно б активно пресували в розшуку, розвівши по різних міліцейських кабінетах. Причому Шпола брав би в пресингу безпосередню участь. Але що Галина — потерпіла, а Позняков — узагалі стороння особа, то їх не чіпатимуть, бо для цього нема жодних підстав. Відповідно, ці двоє (Галина — так точно!) — можуть і мають право говорити міліції те, що вважають за потрібне, і максимально довго приховувати ту інформацію, яку вважають за доречне не озвучувати.

Маршрутка зупинилася в потрібному місці, Горілий вийшов у туман, роззирнувся, визначаючи напрямок руху, знову закурив і зачвакав уперед, до погано освітленого приватного сектора.

З іншого боку, міркував він далі, Галина Коваленко навряд чи непролазна дурепа. Отже, розуміє: рано чи пізно їй доведеться відповідати на питання, хто та ясновидиця і де вона мешкає. Значить, жінці потрібно просто потягнути час. За який повинно вирішитися щось, про що ніхто, крім неї і, можливо, друга сім’ї Познякова, не знає і не знатиме. Коли так, коваль клепле, доки тепле.

Горілий, підходячи до будинку Коваленків, зовсім не збирався допомагати Шполі. Вірніше, він мав намір зробити те, чого Андрій не може собі дозволити зараз. І, отримавши відповідь для себе, потім він охоче поділиться інформацією з Андрієм. А зробить він так, бо наперед знає: ніхто, навіть друг, цього не схвалить.

Знайшовши потрібний будинок, кинув у грязюку недопалок, провів рукою по воротях, шукаючи, де тут може бути ґудзик дзвінка, знайшов, натиснув.

Кроки потойбіч паркану почулися хвилин за п’ять, потім — стривожене:

— Хто?

Запитував чоловік.

— Міліція! — гаркнув Горілий, сподіваючись — тон і манера викличуть довіру.

Недарма надіявся. Оббита залізом хвіртка прочинилася, біле обличчя чоловіка, котрий вистромився з-за неї, гармонійно зливалося з довколишнім туманом.

— Ви уже були…

— Я ще не був! — у голосі Горілого брязкав метал. — Є ряд питань. Ви хто? Документи?

— А я…

— Все ясно, — Сергій рвучко смикнув хвіртку на себе, потіснивши чоловіка в плащі, накинутому на светр, — кирпатого розпатланого очкарика. — Галина Коваленко вдома?

— Вдома, тільки…

— Давайте пройдемо, — тон Горілого далі не передбачав заперечень. — Ви так і не назвалися. Документи є? Паспорт…

— Водійські права, але…

— Без «але»: права тільки в Америці посвідчують особу. Надивляться телевізора, мня…

— До чого тут телевізор? — очкарик остаточно перестав щось розуміти.

— Хто такий, питаю? Чи забрати для з’ясування?

— Куди забрати…

— ТУДИ! Прізвище!

— Позняков…

— Хто такий?

— Я ось тут…

— Бачу, що ти ось тут! У будинку є ще хтось?

— Н-нікого… — кирпатий Позняков поправив окуляри.

— А Галина?

— Галина є…

— Дзвонили?

— Хто?

— Зараз поговоримо, — метал із голосу щез.

Досить на перший раз, вирішив Горілий. До туману, який огорнув усе