Андрій Анатолійович Кокотюха - Пророчиця

За щось же мужика грохнули. Причому — з «тетешника», зброя не така вже й рідкісна для наших палестин. Хто завгодно міг стрельнути, і причина могла бути будь-якою. Тут самого жмурика розробляти в першу чергу слід. Надто вже без гріха. Принаймні так про нього Позняков говорить та інші різні там колеги, знайомі…

— Машина, з якої трупака викинули, наслідила?

— Аякже! — заклично піднісши чарку, Шпола махом випив, захрумкав квашеною капусткою, почекав, поки друг зробить те ж саме, повів далі: — Але толку з цього — нуль. Машину самого Коваленка за містом знайшли. Сам розумієш, жодних слідів. Видно, той, хто вбивав, спочатку відігнав тачку якнайдалі від місця скоєння злочину. Потім акуратно протер салон машини, і часу на це не пошкодував. Грамотний. Ну, а потім взявся до утилізації трупа.

— Марку машини хоч вирахували?

— Ти наче маленький! Є в цьому смисл, явний чи прихований? Приміром, експертиза покаже — труп привезли… не знаю… на «вольво». Знаєш, скільки в Конотопі «вольво»? Мене насправді поки що ота відьма найбільше цікавить.

— Яка відьма?

— Конотопська, — Андрій криво всміхнувся на власний жарт. — Коваленко ходив до ворожки, та напророчила, пророцтво справдилося. Питання перше: за яким хріном він до відьми поперся? Питання друге: звідки такі пророцтва беруться? Ти віриш у всяку таку містику?

Тепер прийшла черга Горілого всміхатися.

— Коли вже ти сам назвав усе це містикою, значить, припускаєш — містика існує.

— Поки що це збіг, — фраза прозвучала не надто впевнено.

— Отже, Андрюхо, ти віриш у збіги, — ще ширше посміхнувся Горілий, але не приховував штучності цієї посмішки. — Для опера це нормально?

— Тобто, — заговорив по паузі Шпола, наливаючи ще по одній, — тут треба або повірити в потойбічні сили, зокрема — в те, що пророцтва різних там бабусь і тітоньок часом справджуються, або — погодитися, що, всупереч логіці та нашому з тобою оперативно-розшуковому досвіду, такі збіги обставин справді можуть бути. І якщо така собі ворожка…

— Відьма, — уточнив Сергій.

— Нехай відьма, — кивнув Андрій. — Так ось, якась відьма говорить людині від фонаря: «Ти помреш!» — після чого ця людина за деякий час справді помирає… Ну, що реальніше?

— Якщо хворому на рак сказати, що він скоро помре, це буде не пророцтвом, але й не помилкою. Тим більше — не брехнею.

— Коваленко ні на що таке смертельне не хворів. Розтин, знову ж таки, показав. До того ж, якби він і хворів, це означало б: ворожка або якось побачила недугу, або…

Відчувши, що починає заплутуватися в лабіринті власних припущень, Шпола, замість довести думку до кінця, випив, у останній момент стримавшись і не перехиливши до денця, а лиш переполовинивши.

— Так чи йнак, треба шукати цю відьму, — сказав він.

— Раніше, здається, наш відділ відьмами не займався…

— А хто у нас по відьмах? — парирував Шпола. — Хіба «шахраї», — він мав на увазі відділ карного розшуку, котрий займався жертвами шахрайських схем, серед яких траплялися потерпілі від різноманітних ворожок і гіпнотизерок.

— То запитайте в жінки, тобто — у вдови. Коваленко нам сам же казав, пам’ятаєш? До ворожки його дружина повела. Сама до неї ходить. Ну?

— Галина Коваленко поки що нічого нікому говорити не годна, — повторив Андрій. — Думаєш, я забув про ті його слова? Голяк, дружина в шоці.

— В такому шоці, що навіть не може назвати ім’я бабці, до якої ходила і до якої повела чоловіка?

— Чого це ти вирішив, що наша відьма — бабця?

Справді.

На це в Горілого не було відповіді, тому він мовчки покрутив у пальцях порожню чарку. Сприйнявши це як пропозицію, Шпола взявся за пляшку, але зупинився: погляд друга його насторожив. Знаючи Сергія не перший день, відгарувавши з ним у розшуку не один рік, він відчув: саме зараз, у цю хвилину, колишній сищик літає думками десь дуже далеко. Хоча — чому це «колишній»? Сищики колишніми не бувають. Так само, як не бувають колишніми автогонщики. Навіть пішовши з великого спорту на тренерську роботу чи взагалі — розбившись на треку і навіки зоставшись в інвалідному візку, «пекельний водій» все одно лишиться ним. Хто хоче в цьому переконатися — хай посадить його за кермо.

Сергій Горілий відсьогодні вважав себе за кермом.

Нехай це сприймається дико: вчорашній зек, навіть не отримавши ще паспорта замість довідки про звільнення, починає мізкувати з приводу вбивства, яке нібито хтось там передбачив. Хоча… Тут треба з’ясувати до тонкощів: провістити смерть і сказати людині, що її вб’ють — справді зовсім різні речі.

Раптом Андрієві Шполі гостро, аж суглоби заболіли та у скронях застукало, закортіло будь-що відправити Горілого з міста, подалі від його колишнього, дозонівського життя, аби нікуди не спробував залізти, аби не накоїв дурниць з охоти довести самому собі — є ще порох у порохівницях, а іншим — що рано списали опера, котрий раніше був не дурніший за колег, а нині — навіть розумніший. Принаймні Андрій чомусь був певен: Горілий в цю мить думає саме так. І сам він, забувши про чаркування з другом, поринув у зовсім інші роздуми — як би оце так безболісно спровадити Серьогу з Конотопа, де якісь відьми достеменно знають, хто з живущих скоро помре…

Ані він, ані Горілий не змогли віддаватися своїм думкам надто довго. Озвався телефон, що його Шпола поклав перед собою на стіл.

— Семенович, — промовив опер. — Знову.

— По мою душу? — уточнив Горілий.

— Не знаю. Але сьогодні питався про тебе.

— Мені яке діло…

Сергій поліз по цигарки, та вчасно згадав — тепер, коли в квартирі дитина, Ліда ганяла мужиків із куривом, а Шпола її підтримував, не курячи навіть на балконі. Тому, начадивши на кухні зранку і до обіду, другу половину дня Горілий старанно провітрював другову кватиру, все одно отримавши чортів від Ліди, коли та з малою повернулася з дитсадка.

— Слухаю, — Андрій приклав трубку до вуха, глянув на Горілого. — В мене. Сидимо. Не знаю… — і, не затуляючи трубки долонею, аби Зарудний чув, що відбувається, він поставив друга до відома: — Володимир Семенович хоче зараз до нас під'їхати.

— Який у місті Конотопі начальник карного розшуку демократичний до своїх підлеглих, — уїдливо прокоментував Сергій, навмисне підносячи голос, аби в слухавці почули.

— Може, поговориш сам? Бо я тут між вами, наче зіпсоване радіо.

Шпола простягнув Горілому трубку.

— Не хочу! — викрикнув той, підвівся, переклав цигарки з краю столу в кишеню. — Піду я взагалі звідси.

Тепер Шпола зиркнув на друга спідлоба. Він знав ситуацію, що виникла між Горілим і Зарудним, на «ять». І розумів настрій Сергія.