Роберт Джеймс Уоллер - Мости округу Медісон

вісімдесят і, мабуть, худий. Але, як на свій зріст, він мав великі плечові м’язи, а його живіт був плаский, мов лезо ножа. Хоч скільки років йому було, він однаково видавався молодшим і зовсім не скидався на тутешніх чоловіків, які зранку їдять печиво з великою кількістю підливи.

Під час останньої поїздки на закупи до Де-Мойна вона придбала нові парфуми «Пісня вітру» і тепер змоченим ними пальцем обережно провела по шиї. Що вдягти? Занадто чепуритись не годиться, бо він усе одно буде у своїй робочій одежі. Краще, певно, так: біла сорочка з довгими рукавами, закачаними до ліктів, чисті джинси й сандалії. На ній будуть золоті сережки у формі кілець, в яких, за Річардовими словами, вона схожа на хвойду, і золотий браслет. Волосся вона стягне на потилиці й розпустить по плечах. Отак буде добре.

Коли Франческа зайшла до кухні, Кінкейд сидів там зі своїми рюкзаками й переносним холодильником. На ньому була чиста сорочка кольору хакі, поверх якої красувалися помаранчеві шлейки. На столі лежали три фотокамери, п’ять об’єктивів і свіжа пачка цигарок. На кожній камері була наклейка «Нікон». Так само й на чорних об’єктивах — коротких, середніх і одному довгому. Обладнання було подряпане й де-не-де побите. Проте він поводився з ним обережно, хоч і по-буденному, — протирав, змахував пил, продував.

Він несміливо звів на неї очі. Його обличчя мало незмінно серйозний вираз.

— У мене в холодильнику є кілька пляшок пива. Бажаєте?

— Так, це було б чудово.

Він дістав дві пляшки пива «Будвайзер». У холодильнику вона помітила чисті пластикові коробочки з котками плівки і ще чотири пляшки пива, крім тих двох, що він вийняв.

Франческа висунула шухляду, шукаючи ключа для відкривання пляшок. Але чоловік сказав:

— Я маю свій.

Він витяг з чохла на поясі армійський ніж і випустив умонтований ключ, майстерно ним орудуючи.

Роберт простяг їй відкорковану пляшку й підняв свою, виголошуючи тост:

— За криті мости ранніми вечорами, а ще краще — за мости теплими рум’яними ранками.

Він усміхнувся.

Франческа нічого не відповіла — лише з м’якою усмішкою піднесла свою пляшку, вагаючись та ніяковіючи. Дивний незнайомець, квіти, парфуми, пиво і тост у спекотний понеділок наприкінці літа. Для неї це було вже занадто.

— Колись дуже давно одного серпневого дня люди на землі знемагали від спраги. А хтось, надивившись на їхні страждання, роздобув трохи солоду й винайшов пиво. От звідки воно пішло, і відтоді проблеми нема.

Він заходився коло камери, підкручуючи на її верхній частині якогось гвинтика за допомогою ювелірної викрутки. Здавалося, що й розмовляє він з фотокамерою, а не з Франческою.

— Мені треба на хвилинку вийти в садок. Я зараз повернуся.

Він звів очі:

— Моя допомога потрібна?

Вона похитала головою й пройшла повз нього, відчуваючи його погляд на своїх стегнах. Франческа намагалася вгадати, чи він весь час стежив за нею, поки вона йшла до ґанку, і дійшла висновку: мабуть, таки стежив.

І жінка не помилилася. Він справді проводжав її очима, хитав головою і знову дивився їй услід. Спостерігаючи за її рухами, він думав про її розум, у якому був упевнений, і про інші риси, що їх відчував у ній. Його вабило до цієї жінки, і він силкувався перебороти цей потяг.

На городі вже панував затінок. Франческа ступала по землі з потрісканою білою емальованою мискою в руках. Вона зібрала моркву й петрушку, трохи пастернаку, цибулі й капусти.

Коли жінка повернулася в кухню, Роберт Кінкейд перепаковував рюкзаки. Франческа зауважила, як старанно й уміло він це робить. Кожна річ явно мала своє місце, куди й була покладена. Чоловік уже допив свою пляшку й відкрив ще дві, дарма що в неї ще лишалося пиво. Жінка закинула голову й проковтнула рештки пива, простягши порожню пляшку Кінкейдові.

— Я можу чимось допомогти? — запитав він.

— Принесіть кавун з ґанку й кілька картоплин з відерця надворі.

Роберт рухався з такою легкістю, що жінка була приємно вражена: він вийшов на ґанок і швидко повернувся з кавуном під пахвою і чотирма картоплинами в руках.

— Досить?

Жінка кивнула, подумавши, яким примарним він їй видається. Він поклав усе на кухонний стіл біля раковини, де Франческа чистила городину, й сів на свій стілець, відразу закуривши.

— Чи довго ви тут пробудете? — запитала вона, не відриваючи погляду від овочів у своїх руках.

— Поки що не знаю. Я можу й не квапитися: на мости мені дали три тижні. Тож, гадаю, стільки, скільки буде треба, щоб усе зняти якнайкраще. Може, тиждень.

— Де ви зупинились? У місті?

— Так. Там є котеджний комплекс, щось на кшталт мотелю. Я вселився туди тільки сьогодні вранці. Навіть речей не встиг розпакувати.

— Мотель — це єдине місце, де можна зупинитися. Щоправда, місіс Карлсон ще бере квартирантів. А от ресторани тут — справжнє розчарування, особливо для людей з вашими вподобаннями в їжі.

— Знаю. Звичайна історія. Однак я навчився викручуватись. У цю пору року все не так погано: я можу знайти свіжі продукти в крамницях і в придорожніх торговців. Хліб і ще якісь дрібниці — от, власне, і все, що мені треба. Але я дуже вдячний, коли отак запрошують. Це надзвичайно приємно.

Вона потяглася вздовж стола й увімкнула маленьке радіо лише з двома програмами. Його динаміки були затягнуті рудуватою тканиною.

— «А час — в моїй кишені, погода — спільник мій…» — заспівав голос під гітару, що схлипувала на другому плані.

Франческа притишила звук.

— Я дуже добре нарізую овочі, — сказав він.

— Гаразд, ось вам дошка, ніж у шухляді внизу. Я хочу їх потушкувати, тож краще нарізуйте кубиками.

Він стояв за два кроки від неї, опустивши очі й кришачи моркву, капусту, пастернак та цибулю. Франческа чистила картоплю над раковиною, гостро відчуваючи коло себе чужого чоловіка. Вона ніколи раніше не замислювалася, що, чистячи картоплю, треба робити стільки скісних рухів ножем.

— Ви граєте на гітарі? Я помітила футляр у вашій автівці.

— Зовсім трохи. Вона — мій компаньйон, якщо можна так сказати, не більше. Моя дружина виконувала народні пісні задовго перед тим, як цей стиль став популярним. І мене до цього привчила.

Франческа злегка скулилася на слові дружина. Чому, вона й сама не знала. Він мав право бути одруженим, але це до нього чомусь зовсім не пасувало. Вона не хотіла, щоб він був одружений.

— Вона не витримала довгих відряджень, коли мене не було вдома місяцями. І я її не звинувачую. Вона пішла від мене дев’ять років тому.