Пауло Коельо - Як течія річки

хто не поновлює свої знання, наражає себе на ризик утратити свою службу і накликати на себе найбільше з проклять – безробіття.

Трохи розмовляє з дружиною – зрештою, він чоловік лагідний, роботящий, люблячий, він дбає про свою родину й готовий захищати її від будь-яких прикростей. Нарешті приходить сон, Мануел засинає, знаючи, що наступного дня буде дуже заклопотаний, і йому треба набратися нових сил.

Тієї ночі Мануел побачив сон. Прилетів янгол і запитав: «Навіщо ти все це робиш?» Він відповів, що він чоловік відповідальний.

Янгол провадив: «Чи спроможний ти принаймні на п’ятнадцять хвилин зупинитися, подивитися на світ, подивитися на самого себе й не робити нічого?» Мануел сказав, що зробив би так із приємністю, але не має для цього часу. «Ти мене обманюєш, – сказав янгол. – Усі, хто живе на світі, мають на це час, а бракує їм мужності. Праця є благословенням, коли допомагає нам думати про те, що ми робимо. Але вона перетворюється на прокляття, якщо використовувати її для того, щоб уникнути думати про сенс свого життя».

Мануел прокинувся опівночі, вкритий холодним потом. Бракує мужності? Як може бути, що чоловік, який посвятив себе іншим, не має мужності зупинитися на п’ятнадцять хвилин?

Ліпше заснути знову, усі проблеми не розв’язуються в одному сні, ці запитання ні до чого не приводять, а завтра він буде дуже, дуже заклопотаний.

Мануел – людина вільна

Мануел працює тридцять років без перепочинку, дбає про освіту своїх дітей, подає їм добрий приклад, присвячує весь свій час роботі й ніколи себе не запитує: «Чи розумію я, що роблю?» Його єдина турбота: що більше він заклопотаний, то важливішим здається в очах суспільства.

Його діти виросли й покинули дім, і зрештою настає день, коли на службі він одержує годинник або авторучку як компенсацію за всі роки відданості своїй професії, друзі проливають кілька сліз і тепер він може втішатися тим, про що завжди мріяв: прокидатися пізно. Він бавить час на пляжі, або в місті, або на дачі, яку придбав за пролитий на службі піт, відкриває для себе садівництво й через короткий час проникає в таємницю рослин і квітів. Мануел має час, весь час, який існує у світі. Подорожує на частину заощаджених грошей. Відвідує музеї, за дві години довідується про те, що художники та скульптори минулих епох досліджували протягом століть, але принаймні переживає відчуття, що підвищує свій культурний рівень. Знімає сотні, тисячі фотографій і розсилає їх друзям – зрештою вони повинні знати, який він щасливий!

Минає ще кілька місяців. Мануел довідується, що сад не підкоряється тим самим правилам, що й людина – те, що він посадив, росте повільно, й він не поспішає довідатися, чи троянда вже випустила бутони. На якусь мить замислившись, він відкриває, що все побачене ним у подорожах було лише краєвидом за вікнами туристського автобуса, який тепер він може побачити на фотографіях розміром шість на дев’ять, але правду кажучи, він не відчув якихось емоцій, бо більше переймався тим, що розповість друзям про чудовий досвід, який можна пережити в зарубіжній країні.

Він і далі дивився всі новини по телевізору, читав ще більше газет (бо мав тепер більше вільного часу, вважав себе чоловіком, надзвичайно добре поінформованим, спроможним обговорювати речі, що їх раніше не мав часу вивчити).

Він шукав когось, із ким міг би поділитися своїми опініями, але всі його знайомі були занурені в річку життя, працюючи, щось виготовляючи, заздрячи Мануелу, що він має стільки вільного часу й водночас будучи задоволені тим, що вони дають користь суспільству й «заклопотані» чимось вельми важливим.

Мануел став шукати розради в дітях. Вони завжди ставилися до нього прихильно – адже він був чудовим батьком, прикладом порядності й відданості, – але вони мають свої турботи, хоч і вважають своїм обов’язком приходити в неділю до батьків на обід.

Мануел – вільна людина, фінансово забезпечений, добре поінформований, із бездоганним минулим. Але що тепер? Що йому робити з цією свободою, здобути яку він так палко прагнув? Усі хвалили його, робили йому компліменти, але ніхто не мав для нього часу. Помалу-потроху Мануел засумував, почуваючи себе непотрібним, попри те, що він стільки років служив світові та своїй родині.

Однієї ночі йому приснився янгол: «Що ти зробив зі своїм життям? Чи живеш ти, як мріяв?»

Мануел прокинувся, вкритий холодним потом. Як мріяв? Він мріяв здобути диплом, народити дітей, дати їм освіту, вийти на пенсію, подорожувати. Чому янгол ставить йому таке безглузде запитання?

Новий тривалий день почався. Газети. Новини по телевізору. Робота в саду. Сніданок. Трохи поспати. Зробити те, що йому хочеться. І раптом він відкрив, що йому нічого не хочеться. Мануел став чоловіком вільним і сумним, за один крок від депресії, бо згаяв надто багато часу, міркуючи про сенс життя, тоді як роки пронесли його під ним. Згадалися йому рядки одного поета:

Я пройшов крізь життя

та не жив.

Позаяк про це думати вже пізно, то ліпше змінити тему. Свобода, здобута з такими труднощами, не зробила його щасливим.

Мануел переселяється в Рай

Мануел перебуває на пенсії. Він трохи втішається свободою, яка дозволяє йому не прокидатися дуже рано й мати багато вільного часу, коли він може робити все, що йому заманеться. Але незабаром він запав у депресію: почуває себе непотрібним, відлученим від суспільства, яке сам допомагав будувати, покинутим дітьми, які вже виросли, неспроможним зрозуміти сенс життя, – він тепер навіть не намагається відповісти на одвічне запитання: «Як я жив?»

Й одного дня наш любий, чесний, самовідданий Мануел помирає – зрештою це станеться з усіма Мануелами, Паулами, Маріями, Моніками, які нині живуть. І тут я вирішив надати слово Генрі Драммонду, який у своїй чудовій книжці «Найвищий дар» так описує те, що відбувається далі:

Усі ми певної миті постаємо перед запитанням, яке тривожить усі покоління.

Що найважливіше в нашому існуванні?

Ми хочемо прожити свої дні якнайкраще, бо ніхто їх за нас не проживе. Тому хочемо знати: куди ми повинні спрямувати свої зусилля, якої найвищої мети досягти?

Ми звикли чути, що найважливішим скарбом духовного світу є Віра. На це просте слово багато століть опираються всі релігії.

То нам треба визнати Віру тим, що є у світі найважливішим? Якщо так, то дуже й дуже помиляємося. У Посланні до коринтян, у тринадцятому розділі, святий Павло так говорить до перших християн: «А тепер залишаються ось ці троє: віра, надія, любов; але любов з-поміж них найбільша».

Тут аж ніяк