Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Як течія річки 📚 - Українською

Пауло Коельо - Як течія річки

267
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Як течія річки" автора Пауло Коельо. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 41
Перейти на сторінку:
той чоловік помер від несподіваного серцевого нападу. Таким чином, довелося відкинути і гіпотезу вбивства.

Труп знайшли працівники будівельної компанії на другому поверсі будинку, у кварталі, який мали незабаром знести. Усе спонукає думати, що наш мрець у піжамі через неможливість знайти собі помешкання в одному з найгустіше населених і найдорожчих у світі кварталів, вирішив оселитися там, де йому не треба було платити комірне.

А тепер згадаймо про найтрагічнішу частину нашої історії: наш мрець був скелетом, одягненим у піжаму. Біля нього лежала розгорнута газета від двадцятого лютого 1984 року. Календар на столі вказував на ту саму дату.

Отже, мрець пролежав тут двадцять років.

І ніхто не помітив його відсутності.

З’ясували, що цей чоловік працював у компанії, яка будувала квартирний комплекс, і звільнився звідти на початку вісімдесятих років відразу після розлучення. Він мав трохи більше як п’ятдесят років у той день, коли читав газету й несподівано покинув цей світ.

Колишня дружина ніколи його не шукала. Поліція звернулася до компанії, у якій він працював і з’ясувала, що та зазнала краху невдовзі по завершенню будівництва, оскільки жодної квартири не пощастило продати, тому ніхто не здивувався, коли той чоловік перестав приходити на роботу. Знайшли також його друзів, які пояснювали його зникнення тим, що він десь позичив велику суму грошей і був неспроможний сплатити борг.

Наприкінці в повідомленні говорилося, що його останки віддали колишній дружині. Я закінчив читати статтю і замислився над останньою фразою: отже, колишня дружина була досі жива, і за двадцять років і не подумала бодай один раз зустрітися зі своїм чоловіком. Що відбувалося в її голові? Чи вона думала, що він більше її не кохає й вирішив назавжди викинути її зі свого життя? Чи що він зустрів іншу жінку і зник, не залишивши по собі сліду? Чи, покінчивши з формальностями розлучення, вона вирішила, що немає жодного сенсу, продовжувати взаємини, які легально завершилися? Можна собі уявити, що саме вона відчула, довідавшись про долю чоловіка, з яким розділила більшу частину свого життя.

Потім я подумав про мерця в піжамі, про його цілковиту, глибоку самотність – таку, що ніхто у світі за тривалі двадцять років не знав, що він просто зник, не залишивши по собі сліду. І я дійшов висновку, що гірше за відчуття голоду, за відчуття спраги, гірше за страх безробіття, за страждання від кохання, гірше за поразку, гірше за все це – відчувати, що ніхто, абсолютно ніхто в цьому світі, не цікавиться тобою.

І я мовчки молюся за того чоловіка й дякую йому за те, що він примусив мене замислитися над тим, як добре, що в мене є друзі.

Самітна вуглинка

Жоан завжди ходив на недільні церковні служби, але потім йому здалося, що пастор завжди говорить одне й те саме, і він перестав ходити до церкви.

Через два місяці, холодної зимової ночі, пастор прийшов навідати його.

«Певно, прийшов умовляти мене, щоб я повернувся», – подумав Жоан.

Йому здалося, він не може назвати священикові справжню причину, чому він перестав ходити на службу: його нудні проповіді. Він мусив знайти якесь виправдання, і поки думав, поставив два стільці перед каміном і заговорив про погоду.

Пастор не сказав нічого. Жоан після марних намагань зав’язати розмову теж замовк. Двоє чоловіків майже півгодини сиділи мовчки, дивлячись на вогонь.

Аж раптом пастор підвівся й, підхопивши гілку, яка ще не загорілася, відкотив одну вуглинку далеко від вогню.

Вуглинка швидко вистигла, бо не мала достатнього жару, щоб підтримувати горіння, й почала згасати. Жоан поквапно вкинув її назад у вогонь.

– Добраніч, – сказав пастор, підводячись, щоб піти.

– Добраніч і велике вам спасибі, – відповів Жоан. – Далеко від вогню жаринка, хоч би як яскраво вона горіла, швидко погасне. Чоловік, перебуваючи далеко від інших людей, хоч би який він був розумний, не зможе зберегти ані своє тепло, ані свій вогонь. Наступної неділі я прийду до церкви.

Мануел – чоловік важливий і необхідний

Мануел потребує бути заклопотаним. Бо інакше, вважає він, його життя не має сенсу, він марнує свій час, суспільство не потребує його, ніхто його не любить, ніхто його не хоче.

Тому, щойно він прокидається, мусить виконати безліч завдань: переглянути хроніку на екрані телевізора (а раптом уночі сталася якась важлива подія), прочитати газету (щось могло статися протягом учорашнього дня), нагадати дружині, щоб вона вчасно зібрала дітей до школи, поїхати кудись на машині, на таксі, на автобусі, на метро, але завжди бути зосередженим, дивлячись у простір, дивлячись на годинника, якщо можливо, кілька разів зателефонувати з мобілки – і домогтися, щоб усі бачили: він чоловік заклопотаний, корисний для світу.

Мануел приходить на службу, нахиляється над стосом паперу, що очікує його. Якщо він службовець, то робить усе можливе, аби шеф довідався, що він прийшов на роботу вчасно. Якщо він начальник, то закликає всіх негайно братися за роботу. У тому випадку, коли важливих завдань не існує, Мануел їх створює, опрацьовує новий план, розробляє нові напрями діяльності.

Мануел іде обідати – але ніколи сам-один. Якщо він начальник, то сідає з друзями, обговорює нові стратегії, осуджує конкурентів, завжди має новий документ, схований у рукаві, жаліється (з певною гордістю) на те, що йому доводиться тяжко працювати. Якщо він службовець, то теж сідає обідати з друзями, жаліється на шефа, каже, що перепрацьовує багато годин, стверджує з розпачем (і з великою гордістю), що багато справ у компанії залежать від нього.

Мануел – начальник чи службовець – працює до кінця робочого дня. Вряди-годи поглядає на годинник, а коли настає час повертатися додому, йому завжди треба ще щось з’ясувати, щось підписати. Він чоловік чесний і хоче здобути право на свою платню, на сподівання інших, виправдати мрії своїх батьків, що доклали стількох зусиль, аби дати йому необхідну освіту.

Нарешті він повертається додому. Приймає ванну, вдягає зручний одяг, іде вечеряти з родиною. Розпитує дітей, чи вони виконали домашні завдання, довідується, що робила його дружина. Вряди-годи розповідає про свою роботу, тільки для того, аби подати приклад, бо не має звичаю приносити свої турботи додому. Вечеря закінчується, діти – яким байдуже до прикладів, обов’язків чи чогось подібного, підводяться з-за столу й біжать до своїх комп’ютерів. А Мануел сідає перед старим апаратом свого дитинства, який називається телевізором. Знову переглядає новини (щось могло відбутися пополудні).

Лягає в ліжко завжди з книжкою зі спеціальності, яка лежить на столику поряд: незалежно від того начальник він чи службовець, він знає, що конкуренція велика і

1 ... 9 10 11 ... 41
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як течія річки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Як течія річки"