Кайла Броді-Тернер - Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер

Адам

 

Адам спостерігав, як всі довкола ніби потроху втрачали енергію. Хтось сидів, підперши підборіддя рукою, Скарлет взагалі опустила голову на руки, і не підіймала її. Його погляд уже не надто фокусувався, на кого б чи на що він не дивився, складалось враження, що по краям зображення віньєтування і темрява ширилась до центру, доки не лишилась маленька цятка світла, таке собі віконце, крізь яке він, як через підзорну трубу, міг хоч щось вгледіти. Гупало у скронях, вуха то закладало, то лунав неприємний писк, ніби тиск у кімнаті впав. І хоч все це не на жарт лякало хлопця, його серце повільно билось в грудях, а пульс взагалі не прискорювався. Навпаки, він ніби знижувався все більше, від чого Адама починало нудити. Він уже не чув розмов, або вони всі просто припинились, він не відчув навіть удару голови об стіл, коли його тіло подалось вперед, знесилене. Далі не було нічого. Суцільна темрява і передчуття чогось неприємного. За мить він відчув, що може рухатись, але все одно нічого не бачив. Адам почав ходити, звуку його неспокійних кроків чути не було, ніби він ходить у шкарпетках по ковраліну, а не у кедах на високій підошві. Він продовжував рухатись, та простір довкола здавався нескінченним, за кілька хвилин його пальці торкнулись холодної глянцевої стіни.

–О, вже щось.–зрадів Адам і почав шукати вмикач світла. За його логікою, якщо є стіна – то це кімната, а в кімнаті має бути світло. Приз за геніальність мабуть розбився б об сувору реальність, якби Адам бачив скільки комірчин різного розміру не мають жодного джерела освітлення. Але зараз не про це.

Щось змусило Адама розвернутись і притиснутись спиною до стіни. Це було те саме дивне відчуття, що тебе щось переслідує в темряві, підіймає волосся на карку, от-от вхопить за плече і роздере. Адам зітхнув, відмовляючись здаватись параної.

Почулось клацання, потім ще раз, потім знов і тепер блакитний вогник запальнички освітив невдоволений вираз обличчя Аарона.

–Ого! А де ти взяв запальничку?– весело спитав Адам.

–Приніс з собою, я курець.– видавив він.

–А як проніс у симуляцію?

–Все що було при тобі коли ти входив у симуляцію лишилось в твоїй памʼяті, отже воно є і тут.

Адам здивувався почутому і одразу ж торкнувся задньої кишені джинсів. Намацавши телефон, він вдоволено скрикнув і дістав його, увімкнувши ліхтарик.

–Круто!– проспівав він.– Навіть відсоток заряду той самий!

Аарон насмішкувато поглянув на нього.

–Слухай, може ти посидиш тут, погортаєш стрічку? Все, шо лишилось у довготривалій памʼяті – відтвориться, а дорослі поки підуть далі? Ми потім тебе заберемо, обіцяю.

–Я не дитина!–обурився Адам.

Справа загорілось яскраве біле світло кишенькового ліхтарика.

–Ще й яка.– кинула Скарлет.

–О, ти маєш  з собою ліхтарика? Як зручно!

–Це ще й шокер.– відповіла вона.– Тому ближче не підходь.

–Зрозумів, «не влізай – убʼє» то про тебе?

–Саме так.

–Агов? – Лів наближалась, освітлюючи собі шлях розблокованим екраном телефона. –А де Патрик?

Почулось клацання, кімнату залило світло неоново-синьої лампи, що висіла на стелі.

–О, ти знайшов вмикач!– весело помітив Адам.

–Він завжди справа від дверей.–тихо зазначив Патрик.

–Будемо знати.

–А де ми?– спитала Лів, роззираючись.

Довкола було дуже багато простору, але не було вікон, лише одні двері саме там, де зараз стояв Патрик. Кімната була прямокутною, достатньо великою. Стіни, підлога, стеля були білими, глянцевими, це нагадувало якусь коробку. Лабіринт для щурів.

–Це передпокій.–пояснив Патрик.– Єдине місце де нас не чують і не бачать, бо ми ще не розпочали рух в межах сюжету.

–То може ми тут залишимось, доки дія препарату не вийде?– спитала Лів.

–Ще чого! –гаркнув Аарон.–Я піду далі, а ви як хочте.

–Навіть якби ми це зробили, нашкодили б лише самі собі.– пояснив Патрик, звернувшись до Лів.– Препарат вводить мозок у стан стазису. По суті ми у штучній комі, наш рух у симуліяції, наше проходження сюжету підтримує постійну роботу мозку, метаболізм та нормальний тиск. Якщо ми сядемо тут…

–Ті п’ять годин на які розраховано дію препарату нанесуть шкоду мозку.– зрозуміла Лів.

–І є шанс не вийти з коми.– зрозумів Адам.

–Отже, або смерть, або кома? Неймовірний розклад!– зітхнула Скарлет.

–За тими дверима вхід у симуляцію тож тут у вас єдина можливість створити собі інструмент, що буде корисним до кінця симуляції. – пояснив Патрик.– Потім такого шансу не буде. Думайте добре.

Лів заплющила очі і в її руках матеріалізувався дивний девайс, шо нагадував гайковий ключ з монітором, та гострі кінці на руківʼї, що нагадували викрутки або відмички.

–Що це?

–Мультиінструмент. Що? Він сказав корисний інструмент, ця штука може відривати двері, ламати коди доступів і сканувати місцевість.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍