Коля Козак - Вузол, Коля Козак

Розділ 8 

Вони хотіли йти далі… але не могли.

Ноги… не рухались. Наче вросли в підлогу. Дихання перехопило. У грудях — тиск, ніби щось невидиме стискало серце.

І тоді вони побачили його.

Посеред темного коридору, височезний, чорний, із розмитим обличчям, повністю вкритий тінню — великий дух, що ніби складався із темного диму й страху. Його очі горіли червоним, а навколо лунали шепоти.

Еліна хотіла закричати, але не могла відкрити рот. Тимур відчував, як його руки тремтять, а серце ось-ось зупиниться. Лея була ніби в ступорі — зі скляними очима дивилась прямо на істоту.

Та за мить — він зник. Розчинився, як і не існував.

І зразу… вони знову змогли дихати. Тіло стало слухатись.

— Це місце… воно контролює не тільки світло… — прошепотала Лея.
— Воно контролює нас, — додав Тимур, стискаючи кулаки.

Але ніхто не сказав, що зупиниться.

Вони знали: залишилось чотири. Лише чотири світильники, і все закінчиться. Вони підуть звідси. Виберуться з цього пекла.

Тож вони розійшлись.

Кожен ішов окремо, попри страх. Кожен знав — потрібно бути хоробрим. Якщо не зараз — то ніколи.

Скрип дверей. Тріск плитки. Шурхіт на горищі. Але вони йшли.

І тоді…
Один.
У старому кабінеті біології, під розбитою партою.
Другий.
У душовій кімнаті, в мокрому ржавому шкафчику.

Тепер було вісім світильників. І всі світили голубим полум’ям.

Лишилось два.