Анжеліка Вереск - Без права на вибір, Анжеліка Вереск

Увесь шлях уздовж прикордоння і далі, землею Ярба, я провела у роздумах.

Я була у відчаї, мені здавалося, що виходу з тієї ситуації, в якій я опинилася, просто не існує.

Попри всі мої зусилля, плани розсипалися на порох. Вільна Діана з розвіяним волоссям залишилася лише нездійсненною мрією, а майбутнє здавалося суцільною темрявою.

На дорогу мені не виділили воза, тож я скакала верхи разом із воїнами, які, до речі, як мені здавалося після ситуації з Норісом, дивилися на мене з осудом.

Хоча, здавалося б, кого варто було б осуджувати? Невже не їхнього божевільного вождя, що силою відвіз невинну дівчину далеко від дому, попри її волю? Одне слово — шлях я провела в самоті та нерадісних думках.

Нарешті ми прибули на місце.

Як з’ясувалося, клан Арвіда на Ярбі мав не одне поселення. Поки ми їхали, я нарахувала двадцять сім, але один із солдатів обмовився, що всього поселень у клані Арвіда близько ста п’ятдесяти.

Під’їжджаючи до самого поселення Арвіда, я почала озиратися.

Розташоване воно було в мальовничій місцевості — довкола пагорби й гори. На в’їзді до поселення були дерев’яні ворота, а по боках — невеликі вежі-спостережники. Хати здебільшого були дерев’яні або кам’яні, маленькі, обмазані глиною. До них вели вузькі стежки, викладені з великих кам’яних валунів.

Неподалік виднілося пасовище з худобою, а навпроти — місце, де заготовляли сіно на зиму.

Повсюди селяни возили візки з добром, працювали, лагодили дахи чи займалися ще якоюсь справою — життя вирувало. На вільних ділянках горіли багаття, очевидно, вони використовувались і для приготування їжі, і для обігріву, і для душі. Тріск і аромат вогню наповнював повітря, і я з насолодою вдихнула його.

У самісінькому центрі поселення стояв Лонгхаус Арвіда. Його дім був найбільшим. На відміну від селянських хатин, це була триповерхова дерев’яна споруда з великим парканом довкола. Над ґанком висіла різьблена дерев’яна арка, а сам ґанок мав широкі кам’яні сходи.

Вождя нортундці зустрічали гучно, не стримуючи диких вигуків. Було видно, що вони раді поверненню свого очільника. А на мене дивилися з цікавістю, особливо придивлялися до мого волосся. Я вже звикла, адже у нашому світі людей із рудим волоссям небагато. Хоча, зізнаюся, мені все одно було некомфортно від стількох пильних поглядів.

З натовпу, що вітав Арвіда, вийшла висока жінка з каштановим волоссям, заплетеним у косу. Підійшовши до Арвіда, вона вклонилася йому, а коли він зістрибнув із коня, міцно його обійняла.

Арвід теж обійняв її у відповідь, щось тихо кажучи. Потім обернувся до мене, потягнув за руку й мовив:

— Наїно, це моя наречена Діана. Я привіз її з Ланшера і дуже радий, що Рейн не добрався до неї першим.

Жінка оцінила мене поглядом, затримавши увагу на мітці на шиї. Привітно посміхнувшись, вона сказала:

— Ласкаво просимо до Нортунду, дорога, почуватимешся як удома!

Арвід додав:

— І, так, Наїно, вона зовсім не знає наших звичаїв, тож, будь ласка, розмісти її та ознайом з традиціями. Діано, це моя сестра Наїна, вона все тобі покаже.

Передавши мене до рук сестри, дикар рушив до чоловіків, які стояли осторонь і щось обговорювали. Жінка обійняла мене за плечі й повела у бік лонгхауса.

Ми увійшли всередину й опинилися в великому холі з масивними дерев’яними колонами, що підтримували конструкцію другого та третього поверхів.

Обабіч входу стояли стовпи, на кожному з яких висіли по два дзвони, прикрашені бивнями. Зверху — великий світильник із бивнів, у заглибленнях якого були свічки.

Посеред холу була кругла кам’яна жаровня прямо в підлозі, в якій палав вогонь. Сходи вели в різні сторони, а ще був прохід до сусіднього приміщення, щось на зразок великої зали — дерев’яна, з квадратною жаровнею посередині й багатьма лавами з подушками, очевидно, для почесних гостей.

Над залою, під дахом, були балкони — я зрозуміла, що це виходи з кімнат другого поверху у спільний зал.

Роздивитися більше я не встигла, бо Наїна потягнула мене на другий, а потім і на третій поверх.

У правому крилі була спальня вождя.

Всередині — теж дерев’яна обшивка. Ліворуч — різьблені дерев’яні стільці і столик, за якими стояв великий кам’яний камін. Далі — вікно, а в центрі — велике дерев’яне ліжко з різьбленим балдахіном, устелене білим хутром. Обабіч — свічники на підставках.

Озирнувшись, я нарешті звернулась до жінки:

— Наїно, але… якщо це кімната Арвіда, то як же ми будемо спати?

Жінка засміялася:

— Не хвилюйся, до весілля брат тут не ночуватиме. За нашими звичаями, наречена перед весіллям мешкає з заміжньою жінкою, а наречений — з чоловіками. Тож він ходитиме на полювання, наради, працюватиме, а ночуватиме з нами — з моїм чоловіком.

Я полегшено видихнула — хоч із цим поки легше. Незабаром Наїна залишила мене відпочити після дороги. Роздягнувшись, я з насолодою впала на м’яке ліжко й, заплющивши очі, швидко заснула.

Я стояла у холі Лонгхауса з розпущеним волоссям. Тріск жаровні порушував тишу. Я дивилася на двері в очікуванні: ось-ось вони розчиняться. І справді — почулися кроки, і двері розчинилися. До холу ввійшов чоловік із русим волоссям та шрамами на обличчі. В руці він тримав трикутний меч. Відкинувши його вбік, він повільно рушив до мене, дивлячись на мене сірими очима з рішучістю. Я немов приросла до підлоги, серце пропустило удар, а десь у грудях оселилося тривожне відчуття. Підійшовши, він узяв мене за підборіддя й притиснувся до моїх вуст, не даючи мені відсторонитися. Він цілував мене з люттю й гнівом — я відчувала це. Відчувала гіркоту на губах. Наче хотів змусити мене підкоритися долі. Мої губи палали, і я з биттям серця відштовхнула його. 

Неочікувано він піддався, засміявся й прошепотів: