Анжеліка Вереск - Без права на вибір, Анжеліка Вереск

Норис стиснув кулаки. Я підняла голову:

— Саме тому я й приїхала, пане Норисе. В мене є одна ідея. Якщо ви переспите зі мною — нортундець відмовиться від шлюбу, і батькові нічого не залишиться, як видати мене за вас!

Норис помітно зніяковів від такої пропозиції:

— Що ви таке кажете, Діано? Ми не можемо! Це суперечить усім нормам пристойності, до того ж, мої батьки будуть не в захваті.

Я злегка зціпила зуби:

— Норисе, ви не розумієте. У цій ситуації не до правил і пристойностей! Якщо ми цього не зробимо, ми ніколи не зможемо одружитися, а мене віддадуть дикому варвару! Ну ж бо, вирішуйтесь.

Дивлячись на вагання в очах Нориса, я не витримала, підбігла до нього і, піднявшись навшпиньки, поцілувала.

Спершу він розгубився, а потім тремтячими руками обійняв мене за талію і невпевнено почав цілувати, потягнувшись руками до зав’язок на моїй сукні.

Зав’язки не піддавались, і я вирішила йому допомогти. Розв’язавши їх і знявши сукню, я залишилась у просвічуючій короткій сорочці.

Норис несміливо провів рукою по моїй спині.

У цей момент у маєтку пролунав гучний шум і дзенькіт клинків. Ми з Норисом, не розуміючи, що відбувається, відскочили один від одного, а за мить до кабінету увірвався Арвід. Його обличчя було абсолютно кам’яним, не відображаючи жодної емоції.

Зневажливо глянувши на мене, він перевів погляд на Нориса:

— Шановний, задля вашого ж блага, відійдіть убік і не заважайте. Я приїхав по свою наречену.

Мені дуже, дуже хотілося щось різке й образливе сказати, але я не змогла. Інстинкт підказував: дражнити нортундця зараз не можна. Ситуація й так принизлива — його наречену застали напівроздягненою, з іншим чоловіком. Один необачний крок чи слово — і все скінчиться кривавою бійкою.

Я з надією поглянула на Нориса, але той, мовчки опустивши голову, відійшов. Я почервоніла від досади.

Нортундець, не дивлячись на мене, кинув мені сукню і коротко наказав:

— У тебе є дві хвилини. Я чекаю у дворі.

Одягнувшись дерев’яними руками, я спустилась до двору, де мене вже чекали.

Мені підвели коня, і коли я показала, що готова, Арвід дав знак рушати. Всю дорогу ми проїхали в мовчанні.

Коли ми приїхали і зайшли до будинку, Арвід наказав слугам відійти.

Повернувшись до мене, він довго дивився поглядом, якого я не змогла прочитати, а потім наблизився.

Я не витримала й опустила очі.

У ту ж мить по щоці наче вогнем хльоснуло. Приголомшено підвела голову, притримуючи рукою правий бік обличчя, і з недовірою подивилась на Арвіда.

Його вираз не змінився. Спокійним голосом він сказав:

— Своїм вчинком, Діано, ти зганьбила честь голови клану. Немислимо, щоб чиясь дружина або наречена пропонувала себе іншому чоловіку. У нас подібне змивається кров’ю, інакше ображеного перестануть поважати. Лише той факт, що ми не на моїй землі, і ти — чужинка, стримує мене від того, щоб негайно не перерізати тобі горло і не викликати твого залицяльника на двобій. Негайно припиняй свої вибрики і змирися з неминучим — або пошкодуєш.

Глянувши на щойно увійшовших батька і матір, він тоном, що не терпить заперечень, промовив:

— На жаль, ви не стримали слова й не вгледіли за власною дочкою. Якби я не залишив свого чоловіка — все б уже сталося, і ми б запізнились. Я більше не можу довірити вам Діану. Я негайно забираю її, і ми зараз же вирушаємо в дорогу.

Мати нервово спитала:

— А як же весілля, гості?

Арвід відповів:

— Весілля в Ланшері не буде. Ми одружимось у Ярбі, а відсутність гостей з вашого боку, думаю, наречена переживе.

У цю мить я остаточно й безповоротно усвідомила — шансів щось змінити в мене більше немає.