Анолі Айзенхарт - Завіса ілюзій, Анолі Айзенхарт

Світлана бачила мої метання. Вона не лізла в душу, але її мовчазна підтримка, її присутність були дуже важливими. Якось увечері, коли ми пили чай на її маленькій, затишній кухні, заставленій горщиками з розмарином та базиліком, вона сіла поруч і тихо запитала: "Аню, що саме тебе так лякало в ньому? Можеш розповісти конкретніше, без загальних фраз про "тиск" чи "контроль"? От просто ситуацію, яка тебе найбільше вразила останнім часом, яка стала останньою краплею".

Її спокійний тон, її бажання зрозуміти, а не засудити, допомогли мені трохи розкритися. Я почала гарячково перераховувати: його постійні дзвінки, коли я була не з ним; його бажання все вирішувати за мене, від вибору ресторану до моєї кар'єри; його знецінення моїх захоплень, моїх акварелей, мого бажання вчити французьку; те, як він заперечував очевидне, змушуючи мене сумніватися у власній пам'яті… Розповіла про ситуацію з квитками в кіно, про його реакцію на мої фарби, про розмову щодо підвищення на роботі, про його "поради" щодо мого одягу та поведінки.

Світлана слухала уважно, не перебиваючи, лише іноді ставила уточнюючі питання: "А як саме він це сказав, якими словами?", "А що ти відчула в той момент, коли він це говорив чи робив?", "А чи була якась передісторія у цієї ситуації, можливо, ви сварилися перед цим?". Її питання змушували мене згадувати деталі, які я, можливо, сама намагалася забути або інтерпретувати по-своєму.

Коли я закінчила, виснажена емоціями, вона довго мовчала, дивлячись у свою чашку з недопитим чаєм. А потім обережно сказала: "Знаєш, Аню, мій брат теж дуже турботливий. Іноді аж занадто, як на мене. Він теж завжди дзвонить своїй дружині Олі, коли вона десь затримується, особливо якщо вона не попередила, бо він такий, знаєш, "правильний", любить, щоб все було під контролем. І він теж вважає, що її захоплення фотографією – це марна трата часу, бо вона, на його думку, має потенціал у чомусь "більш серйозному", наприклад, у юриспруденції, бо вона має гострий розум і вміє сперечатися. І вони часто сваряться через дрібниці, наприклад, про те, хто що сказав чи не сказав тиждень тому, бо обидва втомлюються на роботі і бувають неуважними. Але Оля ніколи б не назвала його аб'юзером. Вона каже, що він просто іноді незграбний у своїй любові та турботі, що він "старомодний" у своїх поглядах на роль жінки, але він її любить і поважає. І вона навчилася з ним розмовляти, пояснювати свої почуття, відстоювати свої межі, хоч це й було нелегко, і не завжди з першого разу вдавалося".

Я мовчала. Порівняння Світлани було… несподіваним. Воно ніби вибивало ґрунт з-під ніг моєї крихкої впевненості у власній правоті. Невже я могла так сильно помилятися? Невже моя власна тривожність, мої страхи, моя невпевненість у собі, моя схильність все драматизувати, про яку мені колись казала мама ("Ти з мухи слона робиш, Анюто!"), намалювали мені образ тирана там, де була просто… людина? Звичайна людина, зі своїми недоліками, зі своїм баченням світу, можливо, не завжди тактовна, можливо, іноді занадто прямолінійна чи вимоглива, але… не монстр?

Тієї ночі я майже не спала. Я згадувала. Кожну ситуацію, кожен "дзвіночок". І намагалася подивитися на них… інакше. А що, як його "контроль" був справді лише незграбним проявом хвилювання, помноженим на його природну схильність все систематизувати і тривожитися за тих, кого він любить? Адже він так само хвилювався за свою матір, постійно дзвонив їй, перевіряв, чи все гаразд. А що, як його "знецінення" моїх захоплень – це його невміння підтримати те, чого він не розуміє, його прагматизм, його бажання, щоб я досягла "справжнього" успіху, як він його розумів, щоб я була "забезпечена" і "незалежна", навіть якщо його уявлення про успіх відрізнялися від моїх? А що, як його "заперечення очевидного" – це просто непорозуміння, втома, неуважність, властива будь-якій людині, особливо тій, що багато працює і несе велику відповідальність? Можливо, він справді не пам'ятав про ті квитки, бо в голові у нього був важливий проект?

Я згадала, як він терпляче пояснював мені ту теорію струн, хоча я нічого не розуміла, і як потім посміхався, бачачи моє розгублене обличчя, ніби кажучи: "Не переймайся, це не головне". Як приніс ті соняшники, коли мені було сумно, хоча сам не любив зрізані квіти, казав, що це "вбивство краси". Як радів моїй ідеї завести кота, хоча сам ніколи не любив тварин у домі, але погодився, бо я дуже хотіла, і тепер Мурчик часто спить у нього на колінах, коли він працює за ноутбуком. Як він… як він дивився на мене, коли думав, що я не бачу, коли я спала або була зайнята своїми справами. У тому погляді не було зверхності чи бажання контролювати. Там було щось інше. Щось тепле, ніжне. І… розгублене? Можливо, він теж не розумів мене, моїх реакцій, мого раптового холоду останнім часом, моєї зростаючої відстороненості, моїх сліз без видимої причини?

Чим більше я думала, тим страшнішою ставала здогадка. А що, як головний аб'юзер у моїй історії – це не Максим? А що, як це… я сама? Мої страхи, мої проекції, моя нездатність повірити, що мене можуть любити просто так, без надзусиль з мого боку, без постійного доведення, що я "гідна"? Моя схильність бачити у всьому підступ, очікувати найгіршого, інтерпретувати будь-яку неоднозначність на свою (тобто, проти себе) користь?

Раптом я згадала один епізод, який раніше здавався незначним, майже забутим, як стара, вицвіла фотографія. Кілька років тому, ще до Максима, у мене були дуже короткі, але емоційно виснажливі стосунки з чоловіком, який справді намагався мене контролювати, критикував кожен мій крок, знецінював мої почуття, мої мрії. Він казав мені, що я нікому не потрібна, крім нього, що я нічого не варта сама по собі. Я тоді швидко розірвала їх, знайшла в собі сили, але осад залишився. Гіркий, липкий осад страху і недовіри, який, мабуть, так і не розчинився до кінця. Чи не перенесла я той старий, незагоєний біль на Максима? Чи не шукала я підсвідомо підтвердження своїм старим страхам у кожному його слові, у кожному вчинку, інтерпретуючи все найтемнішим чином, ніби намагаючись довести собі, що "всі чоловіки однакові" і "щастя не для мене"?