Анолі Айзенхарт - Завіса ілюзій, Анолі Айзенхарт

Глава 5

Квартира Світлани здавалася іншим світом, іншою реальністю. Невеликі, але світлі кімнати, заставлені книжковими полицями, що прогиналися під вагою томів, безліч зелених рослин на підвіконнях, які тягнулися до травневого сонця (якраз був кінець травня, і все навколо буяло свіжістю), смішні магнітики з різних країн на холодильнику, що свідчили про її любов до подорожей – все тут дихало спокоєм, свободою і життям, таким відмінним від тієї стерильної, вивіреної до дрібниць, ніби музейної, атмосфери, що панувала в нашому з Максимом домі. Там кожен предмет мав своє чітко визначене місце, і не дай Боже його порушити.

Перші кілька днів я переважно спала. Здавалося, організм, виснажений місяцями, а може, й роками внутрішньої боротьби, хронічного недосипання та постійної, невидимої напруги, намагався компенсувати втрачене. Я провалювалася у важкий, глибокий сон без сновидінь, ніби падала в темну, бездонну криницю, а прокидаючись, довго не могла зрозуміти, де я, який сьогодні день, і чому поруч немає Максима. Його відсутність була водночас і полегшенням, і дивним, щемливим болем.

Світлана була неймовірно тактовною. Вона, здається, розуміла мій стан без зайвих слів. Не розпитувала, не давала порад (принаймні, перші дні), просто була поруч, коли це було потрібно. Вона залишала на кухні гарячий чай у термосі та легку їжу – сирники, які я так любила в студентські роки, або простий овочевий суп, – а сама тихо йшла на свою роботу в дизайнерське агентство. Ввечері ми іноді разом дивилися якісь легкі фільми або просто мовчали, кожна за своїми думками. Ця мовчазна підтримка була для мене безцінною.

Але тиша, що оточувала мене, мала й інший бік. У ній мої власні думки, які я так довго намагалася приглушити, контролювати, спрямовувати у "правильне" русло (тобто, у русло виправдання Максима), звучали оглушливо, як набат. Сумніви, які я так старанно гнала від себе, тепер поверталися з новою силою, безжально атакуючи мою хитку рішучість, що вже й сама здавалася мені якоюсь істеричною вигадкою.

А що, як я помилилася? Що, як я зруйнувала все через власну дурість, через свої необґрунтовані підозри, через свою схильність все драматизувати, як казала мама? Що, як Максим зараз шукає мене, хвилюється, не розуміє, що сталося, звинувачує себе, ходить по квартирі, як поранений звір? Я уявляла його розгублене обличчя, його біль, його здивовані очі, і серце стискалося від жалю... і нестерпної провини. Чи мала я право так вчинити? Зруйнувати все, що ми будували, так раптово, так жорстоко, не давши йому навіть шансу пояснити, виправдатися (хоча, чи хотіла я тоді слухати його виправдання?).

Я боялася вмикати телефон. Він лежав у сумці, як бомба уповільненої дії, і я щоразу здригалася, коли Світланин телефон подавав якийсь звук. Я боялася побачити сотні пропущених дзвінків від нього, повідомлення, сповнені гніву, докорів чи, навпаки, благань повернутися. Боялася, що його слова, навіть написані, знову матимуть наді мною ту магічну владу, змусять мене засумніватися у своєму рішенні, розм'якшать мою волю.

Світлана м'яко наполягала, що рано чи пізно це доведеться зробити. "Ти не можеш вічно ховатися, Аню, – казала вона спокійно, помішуючи цукор у своїй вечірній каві. – Хоча б для того, щоб попередити рідних, зокрема маму, що з тобою все гаразд. Він може їм дзвонити, шукати тебе. Не треба їх лякати. Вони ж не винні".

На третій день, зібравши всю свою мужність, я нарешті наважилася. Руки тремтіли, коли я діставала телефон. Заряд батареї був майже на нулі. Я підключила його до зарядного пристрою Світлани і, заплющивши очі, увімкнула. Посипалися сповіщення. Пропущених дзвінків було всього п'ять. Від Максима. Усі в той вечір, коли він мав повернутися з відрядження. І три повідомлення.

Перше, надіслане близько дев'ятої вечора: "Аню, ти де? Я приїхав, а тебе немає. Двері зачинені. Передзвони, будь ласка, я починаю хвилюватися". Друге, через годину, о десятій: "З тобою все гаразд? Я починаю серйозно хвилюватися. Твоїх речей теж немає. Що сталося? Ти хоча б напиши, що жива-здорова". Третє, вже після опівночі: "Аню, якщо ти це читаєш, будь ласка, дай знати, що ти в безпеці. Я не розумію, що відбувається. Я щось зробив не так? Якщо так, то скажи, ми поговоримо. Просто поговори зі мною".

Жодного гніву, жодних погроз, жодних маніпуляцій чи спроб викликати жалість. Лише розгубленість і тривога. Це зовсім не в'язалося з образом монстра, якого я собі намалювала, з тим холодним, розважливим маніпулятором, від якого я тікала. Це було схоже на… звичайну реакцію людини, яка не розуміє, чому її покинули так раптово, без пояснень.

Я написала коротке, сухе повідомлення мамі: "Мамо, зі мною все добре. Я у подруги. Мені треба побути наодинці, розібратися в собі. Будь ласка, не хвилюйся і поки не турбуй мене дзвінками. Я сама подзвоню, коли буду готова". Відповіді від неї поки не було, мабуть, ще спала. Максиму я не відповіла. Не знала, що сказати. Його повідомлення збили мене з пантелику, посіяли ще більше сумнівів.

Дні тягнулися повільно, монотонно, схожі один на одного. Я намагалася знайти якусь роботу, переглядала вакансії перекладачів на фриланс-біржах, розсилала резюме, але без особливого ентузіазму. Думки постійно поверталися до Максима, до нашого життя, до тієї прірви, яка раптом розверзлася між нами, або, можливо, яка існувала завжди, просто я її не помічала.

Я згадувала не "дзвіночки", не ті моменти, які мене лякали і змусили втекти, а ті, коли ми були щасливі. Наші перші побачення, його незграбні, але такі щирі компліменти, його сміх, такий рідкісний, але такий заразливий, те, як він дивився на мене, коли думав, що я не бачу – з ніжністю, з теплом, якого мені так бракувало останнім часом. Невже це все було брехнею? Невже він так майстерно грав роль? Або… невже брехнею було те, в що я змусила себе повірити останнім часом? Невже я сама, своїми страхами, своєю невпевненістю, спотворила все до невпізнання, перетворивши люблячого, хоч і неідеального, чоловіка на домашнього тирана?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍