Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Ти гальмуєш на перехресті, де асфальт переходить у бруківку. Пальці стискають кермо так, що кісточки біліють. Дванадцять років — саме стільки минуло, відколи ти залишив це місце. Містечко, де щоночі у снах спалахує полум’я, а в грудях палає провина.

Тиша передвечір’я обіймає тебе, щойно вимикаєш двигун. Липи вздовж головної вулиці виросли, стали міцнішими, наче дерева провини, що пустили коріння в твоїй душі. Вони пам’ятають. Ти знаєш. "Приїжджай, треба поговорити," — писала сестра. Її слова, скупо набрані в повідомленні, важили більше, ніж могли витримати телефонні дроти.

Машина повільно котиться вулицею. Кожен поворот — як удар у груди. Ось пожежна частина. Пульс пришвидшується, у скронях стукає. Саме тут. Саме через тебе. Ти відводиш погляд, але пам’ять не відпускає: іскра від твого підліткового "експерименту" з проводкою, штори, що спалахнули, будинок сусідів, охоплений вогнем. І батько — твій батько-пожежник, який кинувся рятувати їхню доньку. Будівля, що завалилася. Ти, який утік наступного дня.

Батьківський дім постає перед тобою — старий, згорблений, наче чекав твого повернення, щоб видихнути. На ґанку сестра — худа, з серйозними очима, глибшими, ніж на її фото в мережі. Вона обіймає тебе, і ти відчуваєш, як тремтять її плечі. "Мати при смерті," — каже без зайвих слів. — "Лікарі дають тиждень." Ти киваєш, хоча всередині все стискається. Ти знав, що почуєш щось подібне.

Твоя кімната тепер — комора. Коробки, старі меблі, пил. Тільки на стіні — обпалена рамка з фотографією. Ти і батько біля його пожежної машини. Останнє, що від нього лишилося. Уночі сниться вогонь. Коротке замикання, іскра, крики. Ти прокидаєшся, захеканий, із присмаком попелу в горлі.

Уранці йдеш до лікарні. Мати ледь впізнає тебе — очі каламутні, шкіра тонка, мов папір. Вона силкується всміхнутися. "Я знала... ти повернешся," — шепоче, стискаючи твою руку. — "Він... пробачив тебе... давно." Ти хитаєш головою, не хочеш чути. Але вона наполягає: "У кишені... подивись."

Медсестра приносить її речі. У старому гаманці — складений аркуш. Розгортаєш його, і серце падає. "Синку," — батьків почерк, нерівний, наче писав у поспіху. — "Якщо читаєш це, я не встиг сказати. Пожежа — моя робота, мій вибір. Не твоя провина. Живи." Дата — день його смерті. Записку знайшли в кишені обгорілої форми.

Сльози падають на папір. Усі ці роки ти карав себе за те, що він ніколи не вважав твоєю виною, був власним суддею і катом. "Мама... берегла... чекала…" — шепоче вона, дивлячись на тебе з-під повік. Ти не відповідаєш — горло стиснуте. Просто тримаєш її руку. Уночі вона помирає — тихо, без боротьби.

Після похорону ти лишаєшся ще на день. Вперше йдеш до могили батька. Поруч — свіжа земля над матір’ю. "Я не зміг врятувати," — шепочеш, — "Але спробую жити." На виїзді зупиняєшся біля пожежної частини. Молодий начальник, колись батьків учень, показує меморіальну дошку з його іменем. "Герой," — каже він. Киваєш.

Сідаєш у машину. Їдеш геть. Але тепер — не тікаєш. Нарешті розумієш різницю.