Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Я, Євген Рибальченко, з’явився на світ із винятковим талантом — розгледіти жалюгідну жадібність у їхніх дурнуватих очах і майстерно обплутати її своїми словами. Вони ковтають кожну брехню, аж мороз по їхніх нікчемних спинах біжить.

Ось моя десята афера цього місяця. Пентхаус у "Парусі" — ця криклива скляна вежа, що височить над містом, — обійшлася в кругленьку суму, але я позичив її на день у дурнуватого ріелтора, який повірив у мої байки про "зйомки реклами". Вигляд із висоти кричить: "Він уже купається в грошах," — хоча мій рахунок порожніший за обіцянки політиків. Костюм — дешева підробка з базару, але пошитий так, що обіймає плечі, ніби друга шкіра; "Ролекс" — китайська цяцька за двадцять баксів, але цокає з такою нахабною впевненістю, що й сам Швейцар позаздрив би. Я чекаю, пальці барабанять по столу — лакованому, як мої брехливі обіцянки, — і в голові вже крутяться нові вигадки для цих лохів.

Двері риплять. Троє входять: двоє чоловіків у сірих костюмах і жінка — сталевий погляд, ніби рентген. "Панове, вітаю в 'GoldStream Trading'," — розводжу руками, ніби обіймаю невидиму імперію за панорамними вікнами. — "Дякую, що прийшли."

Лисуватий, Валерій, киває. "Нафта в Казахстані?"

"Так, Валерію Сергійовичу," — ім’я з досьє падає, як старий друг. — "Ексклюзивні родовища. Мій дядько..." — голос тане в шепоті, — "він у міністерстві, тіньова шишка." Очі спалахують — жадоба, мій хліб п’ятнадцять років.

Дістаю папку — Сашкові шедеври: печатки, графіки, цифри, що пахнуть нафтою. "Сто тисяч доларів — один відсоток. Дубай і Сінгапур уже в грі," — кажу, розкладаючи фото вишок із фотобанку. Вітер гудить за склом, ніби підспівує.

Олена, гостра, як ніж, хмурить брови. "Оптимістично."

"Реально, Олено Василівно," — усмішка розквітає, тепла, як кава в їхніх руках. — "Попередній проєкт дав саме це. Перевірте цифри." Мої руки спокійні, але в горлі дере, шум у голові — як тоді, коли батько грюкав дверима, п’яний і злий.

"Договір тут," — роздаю папери, голос гладкий, як шовк. — "Переказ — і прибуток за три місяці." Вони питають, я жартую, киваю, але шум росте, ніби дзвін у вухах. Дитячий страх? Чи совість?

Валерій тягнеться до чеків, родимка на шиї — як у тата — нагадує його зникнення з чужими грішми. Я — краща тінь. Усміхаюсь, мріючи про їхні долари.

"Підпишемо..." — кажу, але Олена встає. "Досить," — ріже вона, блиснувши значком. — "Лейтенант Кравець. Ви арештовані, Рибальченко."

Тиша гуде. Валерій відсахується, другий хапає рота. Я сміюсь коротко. "Браво, Олено," — простягаю руки. — "Чекав, що хтось мене переграє."

Наручники клацають. "Ви програли," — шипить вона.

"Програв?" — моя усмішка скривлюється, ніби лезо, що дряпає скло. — "Я танцював цю гру до останнього акорду."

Мене тягнуть до ліфта, грубі руки стискають плечі, місто внизу палає вогнями, як цинічний карнавал. Завтра — тісна камера, новий шаховий хід. Я не тремчу — серце б’ється рівно, як годинник. Тінь батька киває з темряви, його очі блищать схваленням.