Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Я залагав на Ніку з першого пікселя. Фіолетове волосся, значки "Nirvana" й "Рік і Морті" на рюкзаку — вона влетіла в нашу шаразу, як DDOS-атака на мій мозок. Мій проц перегрівся, видавши кринжовий bluescreen. Я конкретно завис.

Я типовий "задрот". GitHub — @CodeMindFreak, стіни в Python-мемах, де "import coffee" — мій девіз. Поки одногрупники чілять на тусах, я клепаю ботів для Discord’у, вважаючи це топовим віндом. Ніка — з паралельного сервера: артбук у руках, ломо-фотки в Insta, металкор у навушниках, що рве динаміки.

У буфеті я розлив каву на її скетчбук. Час сповільнився, як лагаючий рендер у Blender’і, тільки з панічкою в комплекті.

— Ти той чел, що заспамив шкільний чат мемами? — вона всміхнулась, ніби мій фейл — це feature, а не bug.

— Ем… вибач за скетчбук. Так, це я, — я чекав крашу системи й публічного бану.

— Лол, не парся, там фігня була, — вона перегорнула сторінку. — Навчиш кодити? Хочу сайт для арту, Behance дістав.

Так стартанув наш колаб. Я влітав у флоу, пояснюючи HTML і CSS. Її макети були пушечними — як UI від топової студії. Вона кликала мене "Маніяче", бо я поринав у код, як у матрицю. Комплімент? Мій дебаггер не міг розпарсити.

Але я — живий баг соціальної тривоги. Її емодзі "🙃" я декомпілював годинами. Близькість Ніки гнала пульс до 200 bpm, а мозок скрімив: "Error: red flags detected". Я боявся сказати щось не те й піймати перманентний бан.

— Ти задовбав ховатись у стелс-моді, — кинула вона якось, коли ми пили каву. — Ми ж коннектимось, а ти ніби чекаєш, що я тебе забаню.

Я знизав плечима, проклинаючи свій 404: відповідь не знайдена.

Тут влетів Стас. Трансфер із Києва: гітара, шкірянка, фест у біо. Альфа-версія тінейджера, а я — бета-тест із багами. За тиждень він тусив із Нікою: концерти, графіті, нічні покатушки на скейті. Їхні сторіс різали, як null pointer exception. Я завис у темряві, пялячись на порожній VS Code. Діагноз: критичний краш самооцінки.

На презентації з інфи я видав прогу, що генерує музику з коду. Стас притягнув браузерку. Ніка показала наш сайт. Без мене в авторах. Неетичний форк. Я почувався, ніби мій репозиторій зарейдили.

Після я дропнувся на пожежну драбину — мій спот для ребутів.

— Маніяче, чо залипаєш? — Ніка видерлась до мене, діставши цигарки.

— Класний сайт. Стас допомагав? — я старався бути нейтральним, як JSON без коментів.

— Ти про що? Це наш проєкт! — вона штовхнула мене. — Я сказала, що код твій. Стас шукає групу для виступів, думає, я знаю всіх неформалів.

Мій мозок ребутнувся, як після Ctrl+Alt+Del.

— Ти думав, я на нього залипла? — вона затягнулась. — Він не тягне кіберпанк-розмови, не малює піксель-арти на мій днюху. А ти — мій core developer.

Вона дала флешку-робота.

— Тут твоя музика. Час рефакторити наші стосунки, бо ти тупиш.

— Вибач, — видихнув я. — Мій файрвол… Думав, ти надто крута для мене.

— Ти єдиний не NPC, — вона закотила очі й поцілувала мене. Я не парсив значення.

P.S. Стас — басист у нашому гурті "Digital Paranoia". Ми з Нікою клепаємо NFT-арт. Це й є деплой життя.