Рейва Морель - Осквернена клятва, Рейва Морель

Ця думка не давала їй спокою. Вона завжди вважала, що Велорія просто тримала її під контролем, була холодною, відстороненою, але все ж дбала про неї. Чому ж тепер виявляється, що все це було не турботою, а прагненням заволодіти її силою? Чому вона не усвідомлювала цього раніше? А головне — звідки Ліціан міг знати про це так точно?

— Ти бачиш, як вона діє, — серйозно промовив він. — Велорія не зупиниться ні перед чим, щоб повернути тебе. Вона готова пожертвувати всім... навіть життями невинних.

Арелін відчула, як кров холоне в жилах.

— Якщо це правда... — вона ковтнула гіркоту усвідомлення. — Тоді для чого їй моя сила? Що вона задумала?

Думки хаотично вирували в її голові. Велорія завжди була поруч, завжди спрямовувала її, навіть якщо здавалася холодною та відстороненою. Але тепер ця турбота набувала іншого сенсу. Вона не захищала її — вона готувала її. Виховувала, щоб у потрібний момент забрати все.

— Вона приховує щось більше… — прошепотіла Арелін, стискаючи кулаки. — Це не просто жадоба до моєї сили. Вона потребує її для чогось. І я повинна дізнатися, що саме, перш ніж стане пізно.

Ліціан мовчав, його погляд був напруженим і пильним. Він добре знав, що Арелін не відступить, навіть якщо це означатиме для неї небезпеку. І що гірше — вона мала рацію. Вони не могли просто чекати, поки Велорія зробить свій наступний крок. Битва не зупиниться, поки вони самі її не зупинять.

— Добре, — нарешті сказав він, його голос був твердим. — Я піду з тобою. Але пообіцяй мені, що будеш обережною. І якщо щось піде не так… ти повинна тікати.

Арелін не відповіла одразу. Вона знала, що це обіцянка, яку не зможе дотримати. Якщо Велорія дійсно потребує її сили, то тікати вже буде нікуди.

Та все ж кивнула.

Це рішення було прийняте.

Вони залишили монастир, зливаючись із тінями ночі. Ченці, що залишилися позаду, дивилися їм услід із надією та тривогою, наче розуміли, що від цього походу залежить більше, ніж життя самої Арелін.

Ліс зустрів їх настороженою тишею. Ліціан рухався попереду, його постать майже розчинялася у темряві, ніби він сам був частиною ночі. Кожен його рух був уважним, обережним, він прислухався до кожного шурхоту, відчував навіть найлегший подих вітру.

Арелін йшла трохи позаду, заглиблена у власні думки. В її голові все ще лунав голос Ліціана: "Їй потрібна твоя сила. І вона ні перед чим не зупиниться, щоб досягти свого."

Чому вона не зрозуміла цього раніше?

Зараз усе стало на свої місця: її виховували не для захисту, а для використання. Велорія не просто берегла її від небезпек. Вона спрямовувала її, контролювала, формувала — як майстер, що готує дорогоцінний клинок для вирішального удару.

Але для чого?

Що Велорія задумала?

Ці питання обпікали її розум, змушуючи серце битися швидше.

— Ти мовчиш, — порушив тишу Ліціан, навіть не озираючись.

— Думаю.

— Це добре, якщо тільки думки не заводять тебе не туди.

Вона зітхнула, ховаючи руки в рукави.

— Я не можу зрозуміти її мотивів. Велорія завжди мала план. Завжди бачила далі, ніж інші. Якщо їй потрібна моя сила, то це не просто жадібність. Це щось більше… І я боюся, що ми дізнаємося про це запізно.

Ліціан на мить зупинився, кивнувши їй.

— Тому ми повинні дізнатися зараз.

Він знову рушив уперед, і Арелін пішла за ним.

Але щось у цій ночі змінилося.

Вітер приніс відлуння чужих голосів.

Ліціан різко зупинився.

— Що таке? — прошепотіла вона.

— Ми на місці, — його голос був майже нечутним, але в ньому не було сумнівів.

Темрява навколо них заворушилася.

Маєток Велорії височів над ними, мов кам'яний хижак, що терпляче чекає на свою жертву. Його вежі губилися у вечірньому небі, а важкі ворота здавалися межою між минулим і майбутнім. Арелін дивилася на знайомий фасад, відчуваючи гіркий присмак у горлі. Колись цей дім був її в'язницею. Тепер — полем битви.

Ліціан стояв поруч, його темний погляд уважно оглядав усе навколо, не пропускаючи жодної дрібниці.

— Готова? — тихо запитав він.

— Ніколи, — відповіла вона, але все ж зробила крок уперед і рушила до маєтку.

Слуга, який стояв при вході, впізнав її, його обличчя стало холодним і неприязним. Він мовчки відчинив двері й дав їм пройти.

Арелін і Ліціан йшли темним коридором, де вогні тьмяно мерехтіли в старих канделябрах. Кожен крок відлунював у порожнечі, додаючи ще більше напруги до цієї нещадної зустрічі.

У великій залі, в тіні чорного трону, чекала Велорія.

Її погляд ковзнув по Арелін, оцінюючи. Потім затримався на Ліціані, і її губи скривила зневажлива усмішка.

— Я вже подумала, що ти не наважишся повернутися, — мовила вона, відкидаючись на спинку трону.

— Я прийшла за відповідями, Велоріє, — голос Арелін був рівним, але всередині все кипіло.

— Відповіді? — мачуха нахилила голову, наче в задумі. — Хіба я не дала тобі всього, що потрібно? Їжу, дах над головою, виховання…

— Ти ростила мене не з доброти, — перебила Арелін. — Я знаю, що тобі потрібна моя сила. Але для чого? Що ти задумала?

Велорія повільно піднялася.

— І ти готова почути правду?

Арелін не відвела погляду.

— Я готова.

Мачуха підійшла ближче. В її очах блищало щось темне, майже тріумфальне.

— О, люба моя, — мовила вона, простягаючи руку, але Арелін не ворухнулася. — Я виховувала тебе, бо ти — ключ. Єдина, хто може відкрити силу, приховану в цій землі.

— І ти хочеш нею заволодіти, — здогадалася Арелін.

— Заволодіти? — Велорія посміхнулася. — Я хочу правити нею.

— Я не дозволю тобі, — твердо відповіла Арелін.

— Ти не маєш вибору, — мачуха вдивлялася в її обличчя, наче намагаючись побачити в ній щось більше. — Ти можеш або стати частиною цього… або загинути, борючись проти своєї власної природи.

— Я обираю інший шлях, — Арелін зціпила зуби, випромінюючи рішучість.

— Іншого шляху немає, — Велорія шепотіла, і її голос обволікав, мов зміїне шипіння. — Ти вже запізнилася.