Рейва Морель - Осквернена клятва, Рейва Морель

Арелін вдихнула глибоко, намагаючись зібратися. Попереду, поміж скелястими виступами та тінями, рухалися фігури. Це були слуги Велорії — високі, вбрані в темні обладунки, з обличчями, прихованими за масками зі сріблястого металу. Їхні рухи були граційні, майже хижі, супроводжувалися тихим шелестом, ніби вітер гуляв між скель. Ритмічний, глухий стукіт їхніх кроків лунав у повітрі, мов серцебиття темряви.

Ченці вже гуртувалися біля входу до маєтку, озброєні лише древніми знаннями та амулетами. Але цього було недостатньо, щоб зупинити тих, хто прийшов із єдиною метою.

— Вони хочуть мене забрати, — прошепотіла Арелін, відчуваючи, як холодний страх стискає груди.

Ліціан повернув до неї погляд, його очі палали темною рішучістю.

— Я цього не допущу, — сказав він, і в його голосі не було ані тіні сумніву.

Ці слова пробили Арелін глибше за будь-який удар. Вона проковтнула клубок у горлі. Це була не просто битва за її життя. Це була битва за всіх, хто вірив у неї. 

— Якщо вони думають, що легко мене заберуть, — сказала вона, голос тремтів, але в ній палахкотіла рішучість, — хай спробують.

Ліціан усміхнувся — дико, небезпечно, ніби передчував бурю.

— Це вже більше схоже на тебе.

Темрява ворухнулася, повітря стало густішим, немов перед бурею. Битва була неминуча.

Брат Еліас стояв непорушно, але в його очах мерехтіла тривога. Він зробив останню спробу запобігти катастрофі.

— Це святе місце. Я не дозволю заплямувати його кров’ю без наслідків, — мовив він, стискаючи медальйон на шиї.

Його слова звучали грізно, та воїтелька навіть не здригнулася. Її губи розтягнулися в холодній усмішці, а в очах промайнуло щось, що нагадувало хижу насолоду.

— Ти впевнений? — прошипіла вона, піднімаючи кинджал.

Темрява заворушилася, згустившись у повітрі, ніби живий організм. З її глибини виринали постаті — чорні плащі майоріли, а мечі блищали, мов ікла голодних хижаків, вже готові до атаки.

Воїтелька зробила крок уперед, її голос був рівний і гострий, як лезо клинка.

— Я — Дараса, головна воїтелька Велорії. Востаннє кажу: видайте Арелін. Або цей монастир стане вашою могилою.

Тиша впала важким каменем, ніби сам простір затримав подих у передчутті бурі.

Арелін відчула, як серце гупає в грудях, шалений ритм страху та рішучості. Жах стиснув її груди, коли їй спало на думку, що Велорія готова вирватися через будь-які межі — вбити всіх, хто стане на шляху, лише щоб отримати її. Вона вдихнула глибше, змушуючи себе не відступати. Втеча — не варіант. Велорія вже кинула виклик.

Ліціан зробив крок уперед. Тіні навколо затремтіли, ніби відповідаючи на його лють. Повітря стало важким, наповненим загрозою.

— Спробуй забрати її, — його голос був низьким, спокійним, але в ньому клекотіла темна лють. — Якщо насмілишся.

Дараса кинула Ліціану холодний погляд і злегка нахилила голову.

— Я і не думала інакше.

Битва почалася.

Арелін відчула, як її сила наростає, мов хвиля перед штормом, готова зруйнувати все на своєму шляху. Вона хотіла захистити Ліціана, братів-ченців, цей монастир, що став для неї прихистком. Вона знала: стояти осторонь — не варіант.

— Ліціане… — її голос був ледь чутний, але в ньому звучала рішучість.

Він уже розумів усе без слів, його очі виблискували темним сяйвом.

— Стримуй їх, — мовила вона нарешті, вдихнувши глибше.

Ліціан лише кивнув. Темрява навколо нього заворушилася, наче відгукуючись на його волю. Потім він кинувся в бій — стрімкий і невблаганний, мов буря. Його удари були швидкими й точними, кожен рух — смертельний. Вороги падали один за одним, немов підкоряючись невидимій хвилі сили, що вирувала навколо нього.

Ченці, що стояли позаду, застигли, вражені його швидкістю та безжальністю. Вони бачили не просто воїна — перед ними вирувала стихія, некерована і невблаганна.

Арелін не гаяла часу. Вона мала зробити те, заради чого залишилася.

Зосередившись, вона глибоко вдихнула, намагаючись приборкати хаос усередині. Вона згадала все, чого вчив її Ліціан: баланс, стримування темної сили, важливість контролю. Її душу роздирали дві протилежності — ангельське світло й демонічна тьма, і лише тонка грань утримувала їх від зіткнення.

Вона заплющила очі.

І в цю мить знайшла точку рівноваги.

Коли вона розплющила їх, її погляд загорівся — немов дві яскраві сині язики полум'я, що пробивали морок. Вона підняла руки, і з кінчиків пальців вирвався потік чистої енергії. Він був водночас гарячим і руйнівним, хвилею сили, що огорнула монастир, створюючи невидиму захисну стіну. Повітря завібрувало, ніби сама реальність відчула її волю.

Слуги Велорії, що ринулися вперед, не змогли пройти. Вдарившись об невидимий бар’єр, вони відлетіли назад, їхні тіла почали здригатися від різкого болю. Сині полум’яні язики обпекли їх, змушуючи корчитися й кричати.

Арелін відчула, як сили залишають її. Коліна підкосилися, і вона похитнулася. Але перш ніж впасти, сильні руки Ліціана підхопили її.

— Ти добре впоралася, — його голос був спокійним, але в ньому чулося щось більше — гордість.

Вона підняла на нього погляд.

— Але цього не вистачить надовго, — додав він, дивлячись у бік ворогів.

Він мав рацію. Попри рани, слуги Велорії вже приходили до тями — їхні обпалені обладунки дзвеніли, а закутані в метал тіла поволі здіймалися. Незабаром вони знову кинуться в бій, ще лютіші, ніж раніше.

Арелін стиснула пальці, змушуючи себе триматися.

Вони повинні знайти інший спосіб.

— Я повинна поговорити з Велорією, — сказала вона, стискаючи кулаки. — Я маю дізнатися, чого вона насправді хоче.

Ліціан зупинився, дивлячись на неї з глибоким занепокоєнням.

— Ти знаєш, чого вона хоче, Арелін, — його голос був майже шепотом. — Їй потрібна твоя сила. І вона ні перед чим не зупиниться, щоб досягти свого.

Її серце стислося. Вона розгублено дивилася на нього, намагаючись збагнути почуте.

— Моя… сила? — слова застрягли в горлі. — Але звідки ти це знаєш?