Вівєн Хансен - Вибір породжує наслідки: Роздоріжжя, Вівєн Хансен

Розділ 4

– Тітонько Айро.

Вже декілька разів дитячий голос доносився до мене, мов з глибокої ями. Хтось кликав мене, але я не знаходила в собі сил розплющити очі.

– Вона спить, тітонько Ліє.

– Дай-но мені, – голос Лії став куди ближче та гучніше, що змусило моє лисяче вухо опуститися.

Варто було їй потуркати мене за плече, я все ж змусила себе розплющити очі. В моїх руках все так само була книжка з дитячими картинками, а в ліжках сиділи діти та з посмішкою перешіптувалися, окрім тих, хто вже заснув. Я ж навіть не помітила, як задрімала.

Лія ж присіла навпроти мене, її ніс трішки зморщився від посмішки, темне коротке волосся зібране в низький хвостик, але пасма все одно падали на світлі очі.

– А я казала, що краще залиш вечірню казку мені.

– Я не сплю, – втім мої очі не поспішали знову розплющуватися, коли я кліпнула. Напівтемрява кімнати так добре затягувала в сон…

– Поки що ні, тільки дрімаєш.

Я усміхнулася, бо це дійсно так. Останніми днями в мене було все менше часу на сон, бо потрібно було допомагати з провізією та іншими справами Підпілля. Паралельно з цим я намагалася не сприймати слова Карли про те, що це не загалом мало часу, а я сама в себе його забираю. Немає вільного часу – немає зайвих думок. Ще й ці переживання щодо Духів додали свою вагу в щоденні турботи.

– Не змушуй мене гнати тебе в постіль, як цих дітлахів, – Лія точно насупилася, коли не отримала від мене активних рухів. – Ага, не хочеш? Ну, оскільки витягнути тебе звідси я не можу, час перейти до плану С.

– Там хіба не план Б має бути? – я посміхнулася.

– Саймоне!

Вона навіть не підвищила голосу для справжнього викрику, але цього було достатньо, щоб я підскочила з місця, мов вжалена. Дітлахи намагалися заглушити сміх, тоді як Лія переможно задерла носа. Ось тепер вона була задоволена тим, що зрушила мене з місця. Знає ж, що найменше, чого б я хотіла – щоб Саймон через мене кидав свої справи, особливо з таких дрібниць.

– Дуже, – я вказала на дівчину пальцем у сварливій манері, – дуже брудна гра.

– Зате ефективна, – вона знизала плечима.

Я фиркнула, втім погодилася та обережно пройшла повз дітей, не втримавшись, щоб не погладити деяких з них по голові та вушкам. Я могла лише сподіватися, що ці розумники не будуть використовувати почуте проти мене пізніше.

Коли двері дитячої кімнати за мною зачинилися, я почула, як Лія вже взялася за читання казки на ніч. Своїм м’яким голосом вона мов гіпнозувала дітей скоріше заснути. Не варто сумніватися, що так воно і є.

В довгих, здавалося, нескінченних коридорах Підпілля була тиша, бо основний шум спричиняли саме діти. Але, проходячи повз особисті кімнати старших перевертнів, кабінетів та залу для тренувань, все ж можна було почути голоси або стукіт звідти. Кожен займався своїми справами там, де хотів, як завжди й відбувалося після спільної вечері.

Я навіть не думала, куди йду, просто довірилася своїм ногам, і неважливо, поведуть вони мене в якусь кімнату чи знову нагору. Зрештою зупинилася біля дверей до лазарету, де також було чутно, як хтось перебирає баночки та коробочки. В таку годину, особливо без пацієнтів, тут може бути лише одна особа.

Зробила кілька стуків самими кісточками пальців, хоч і знала, що можу увійти без цього. Коли голос Карли по той бік запросив увійти, це дало мені з полегшенням зітхнути. Щось мені підказувало, що якби то була не вона, я б пішла геть.

– Айро, – жінка усміхнулася, побачивши мене, та підізвала до себе порухом долоні, поки й далі розбиралася біля стінки з медикаментами. – Роботи я тобі не запропоную, навіть не мрій. Хіба що дам снодійного.

– Спробую сама заснути, дякую.

Карла недовірливо зіщулила свої карі очі, я ж зосередила увагу на ледь помітних зморшках на їх зовнішніх кутиках – явна ознака частих усмішок, попри те, що вона фактично керує цим місцем, а це робота доволі напружена.

Якщо замислитися, я мало коли бачила її втомленою, хоча що не день, а вона в якійсь роботі. Частіше це саме лазарет, адже постійно хтось може поранитися під час тренувань або ігор, і якщо дорослі мають трохи кращу регенерацію, то лишати дітей з травмами ніхто не збирався. Карла завжди сумлінно працювала, саме тому її вміння тримати усмішку викликали в мені не тільки повагу до неї, а й захват. 

Але водночас було і якесь неприємне відчуття власної слабкості. Час від часу думки про те, що я щось роблю недостатньо або ж погано, вирішували сидіти в моїй голові нав’язливо довго. Особливо коли я дозволяла собі нічого не робити.

– Знаєте, – почала я, потерши долоні в рукавичках об свої штани, – часом це все так… складно.

Я замовкла, коли Карла підняла долоню, після чого вона сіла на одну з кушеток та поплескала по місцю поруч. Німе запрошення одночасно манило та відлякувало. Відчуття гіркоти в роті більше підштовхувало відмовитися, піти геть та знову зайнятися чимось, поки не засну сама того не помітивши. Але також розуміла, що тікати завжди не вийде, особливо коли з’явилося це рідкісне бажання виговоритися.

Все ж сіла на запропоноване місце поруч, втупивши очі у свої долоні на колінах, а Карла не підганяла. Вона завжди давала час подумати, відновити думки, якими я хотіла поділитися. Разом з цим раз у раз у мене з’являлася думка, що не варто навантажувати її. І неважливо, що за всі ці роки Карла ніколи не зупиняла мене чи будь-кого іншого від цього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍