Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Він зупинився, сперши руку на найближче дерево. Біль у грудях нагадував про витрачену енергію. Його погляд зупинився на слабких слідах зрадників, які зникали у глибинах лісу.

Його зцілення, здобуте ціною власних сил, виявилося тимчасовим порятунком. Біль повертався, нагадуючи про рани, які він намагався ігнорувати. Коли Зорепад зупинився, щоб зібратися з думками, його коліна ледь не підкосилися. Холодний піт котився по обличчю, а грудна клітка стискалася від втоми.

— Я більше не можу рухатися вперед, — гіркий шепіт прозвучав у його голові, мов вирок. Ця думка, як голка, впилася в його свідомість, змушуючи відчути безсилля, якого він ніколи не знав раніше.

Рішення повернутися було важким. Воно різало його гордість, мов гострий меч, але розум підказував: продовжувати шлях у такому стані — рівноцінно смерті. Зорепад повільно розвернувся, кожен його крок віддавався тупим болем у тілі, але жоден із них не був таким важким, як думка про те, що він залишає Миланку.

Чи зможе він її віднайти та врятувати? Чи побачить її знову? Ці питання важким тягарем лягали на його серце. Він завжди бачив у ній щось більше, ніж просту покоївку.

Миланка була для нього втіленням спокою, натхнення і жаги до життя. Простолюдинка, яка ризикнула проявити ініціативу в ту першу ніч, коли вони залишилися наодинці, стала для нього коханкою і другом. Її проникливий погляд та лагідна усмішка залишили слід у його душі, якого він не міг і не хотів позбуватися.

Зорепад не зважав на станові перепони. Її низьке походження ніколи не було для нього важливим. У її сміливості та відданості він бачив партнера, вірного союзника, який міг би розділити з ним усі труднощі цього жорстокого світу. У своїх думках він уже бачив її поряд із собою, не просто як коханку чи наложницю, але як людину, яка стане частиною його шляху до величі.

Серце стискалося від страху і болю, коли перед очима спливали її образи. Він згадав, як тепло її руки торкалися його, як її голос, сповнений тривоги і ніжності, зупиняв його від необачних рішень. Вона завжди була поруч, і зараз його душа кричала від того, що він не зміг залишитися поруч із нею в ту мить, коли вона потребувала його найбільше.

Та навіть у цьому відступі Зорепад присягнув собі: він повернеться. Ще нічого не завершилося. Він врятує її, навіть якщо для цього доведеться спалити весь світ.

— Я ще повернуся, — прошепотів він, дивлячись у темряву лісу, яка, здавалося, знущалася з нього, поглинаючи сліди. У його голосі бриніли і злість, і обіцянка.

Його шлях тепер вів додому, до Земковського хутору. Там, у кам'яній твердині, на нього чекали його батько, барон Валигор Земко, та дружина, що служила їхньому роду.

Валигор завжди був символом незламної сили, для хлопця, а його воїни — людьми, готовими боротися за честь і справедливість. Серед них Зорепад знайде тих, хто допоможе повернутися до Пустки, знайти Миланку та розправитися з тими, хто наважився зрадити.

Гнів та рішучість горіли в його грудях, як вогонь, що потребував лише часу, аби розпалитися з новою силою. Відступ був тимчасовим.

Від автора: нагадую, якщо вас подобається робота автора, не пожалкуйте свого часу, оцініть роботу та напишіть коментар, що дуже підтримає автора у його творчості.

Дякую за увагу!