Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Глава 5

Маланка 

Холодний вітер пронизував до кісток, і Миланка прокинулася від різкого поштовху. Її тіло боліло, а руки й ноги були стягнуті грубими мотузками. Вона лежала поперек сідла, її голова ледь не торкалася землі. Коні рухалися швидко, їхні копита стукотіли по вкритій мохом землі.

Повітря було важким, сирим. Крони дерев нависали, закриваючи небо, і лише зрідка крізь густе листя проривалися похмурі промені. Ліс здавався живим, його гілки шелестіли, мов шепочучи щось зловісне.

Миланка відчула, як паніка охоплює її серце. Вона спробувала поворухнутися, але мотузки впивалися в шкіру. Її подих почастішав, і перше, що вона згадала, було обличчя Дивина, знівечене кров’ю. Вона закрила очі, намагаючись прогнати цей образ.

"Дивин… ні… як так?" — її думки металися, але потім перед очима з’явився інший образ: Зорепад, поранений, залишений у темряві.

— Зорепад! — хрипко прошепотіла вона, та її голос загубився у стукітливій симфонії копит.

Вершник, який тримав її, мовчав. Його рука, важка і незворушна, тримала поводдя. Миланка спробувала зазирнути вгору, але мотузки і позиція не дозволяли їй побачити його обличчя.

— Що вам потрібно? Чому ви це робите? — крикнула вона, зібравши рештки сил.

Її голос зник у холодному повітрі. Вершник навіть не глянув на неї. Лише сильніше стиснув мотузки, змушуючи її замовкнути.

Коні зупинилися на невеликій галявині, де густий ліс трохи розступався, відкриваючи небо. Миланка відчула, як її тіло знову підхопили грубі руки. Вона впала на землю, не маючи змоги втримати рівновагу через зв’язані руки й ноги. Холодний мох і сухе листя притиснулися до її щоки, а біль у зап’ястях змусив стиснути зуби.

— Вставай, — коротко кинув Орист, схопивши її за плече й різко підводячи на ноги.

Поряд із ним стояв Недар. Він уважно оглядав місцевість, тримаючи меч у руці. Обоє були втомлені, але їхня пильність не спадала.

Миланка сперлася на дерево, намагаючись хоч трохи зібратися з думками. Її тіло нило від тряски на коні, а мотузки впивалися в шкіру. Проте найгірше було не фізичне виснаження. Вона не розуміла, чому це сталося. Чому її викрали? Чому вбили Дивина? І чи живий Зорепад?

— Що вам потрібно? — її голос був хрипким, але вона змусила себе заговорити. — Чому ви це робите?

Орист кинув на неї короткий погляд. У його очах не було ані жалю, ані співчуття.

— Ти все дізнаєшся, коли настане час, — відповів він, знову зосереджуючи увагу на обладунку, що перевіряв.

Миланка намагалася приховати сльози, що застилали її очі, але голос зраджував її.

— Але… Дивин… ви його просто вбили! — вона вигукнула, ледве стримуючи хлипання. — Він був вашим зброєносцем!

Недар, який стояв осторонь, відкинув голову назад і засміявся. Його сміх був різкий, мов удар батога, і водночас дивно порожній, без жодного тепла чи щирості.

— Зброєносцем, так… — глузливо підтвердив він, стираючи пил із клинка, ніби цей рух був важливішим за її слова.

— Він нам не підійшов, — додав Орист, не відриваючи уваги від полум’я багаття. Його голос був рівним і холодним. — Занадто слабкий і впертий.

Миланка широко розплющила очі, не вірячи почутому.

— Але… він… він був дитиною! — її голос тремтів від люті й страху. — Він тільки починав свій шлях. Як ви могли?!

Орист нарешті підвів голову, його погляд був важким, наче камінь, що тиснув на груди.

— У Пустці немає місця для слабких, — сказав він з безжальною прямотою. — Той, хто не має таланту та здібностей, не вартий життя.

Недар кивнув, підтверджуючи слова товариша.

— Але ми знайшли тебе, — додав Орист, і його слова прозвучали як присуд.

Миланка відчула, як по спині пробіг холод.

— Що ви хочете від мене? — запитала вона, знову зібравшись із силами.

Проте відповідь була такою ж розмитою, як і раніше.

— Ти все дізнаєшся, коли настане час, — сухо кинув Орист і знову відвернувся, ніби розмова була завершена.

— А Зорепад? — її голос зірвався, коли вона вимовила його ім’я. — Він живий?

Орист не поворухнувся, а от Недар з усмішкою озирнувся через плече.

— Можливо, — сказав він, ніби це було зовсім неважливо. — Якщо йому вдалося вбити вовколака. Але я б не став на це розраховувати.

Ці слова вдарили Миланку, мов удар обухом. Вона відчула, як слабкість охоплює її тіло, а спина притискається до дерева, наче шукаючи опори.

— Ви ж лицарі, — прошепотіла вона, ледве знаходячи голос. — Ви присягали служити своєму барону… Зорепад і Дивин вам довіряли…

Орист знову повернув до неї голову. У його очах не було ні гніву, ні жалю, лише холодна байдужість.

— Довіра нічого не варта в цьому світі, дівчинко, — сказав він. — Ми служимо не людям, а інтересам. А інтерес зараз — це ти.

— Але чому я? — Миланка не могла стримати крик, її слова були сповнені відчаю. — Що я зробила вам?

Недар засміявся вдруге, на цей раз тихіше.

— Ти правильна людина в правильному місці, — сказав він із посмішкою, яка змушувала її ще більше тремтіти.

— І замовник знає, чому ти йому потрібна, — додав Орист, його голос став м’яким, але від цього ще страшнішим. — А нам цього достатньо.

Миланка затихла, її серце калатало так сильно, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Вона розуміла, що відповіді їй не дадуть, і всі її спроби зрозуміти, чому це сталося, будуть розбиті об стіну їхньої байдужості.

Вона дивилася на двох лицарів, які колись були захисниками, а тепер стали викрадачами. Їхні слова обпікали її, але ще більше обпалював страх за Зорепада.

Ніч уже повністю оповила ліс, і лише слабке світло вогнища вирізняло три постаті серед темряви. Орист і Недар сиділи біля багаття, спокійно розмовляючи, коли глухий стукіт копит порушив тишу. Обидва різко обернулися, а Недар одразу поклав руку на руків’я меча.

З-за дерев з’явилися два вершники. Їхні тіні виблискували в світлі багаття, мов примарні силуети. Перший, що їхав попереду, був високим і кремезним, його плащ із чорної тканини злегка колихався на вітрі. На грудях виднівся символ Чорної Січі — перехрещені меч і зламаний щит.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍