Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Глава 4

Зорепад

Зорепад біг по слідах, що вели вглиб Пустки. Повітря ставало густішим, просякнутим запахом сирості й гниття. Рідкі сонячні промені ледве пробивалися крізь густий покрив дерев, відкидаючи химерні тіні на землю. Ліс тут здавався живим, його гілки шепотіли щось невловиме, наче застерігаючи непроханого гостя.

Він вдихнув на повні груди, зосереджуючи думки на своїй меті: знайти Миланку й розправитися із зрадниками. Кожен крок приносив біль, але він заглушував його, фокусуючись на енергії, що текла його жилами.

Свідомість Зорепада підказувала рішення: техніка відновлення з пам’яті Світозара, знана як "Потік животворного полум'я". Техніка дозволяла значно прискорити загоєння ран і відновлення витраченої сили, мобілізуючи приховані резерви організму.

Основою "Потоку Животворного Полум'я" було відчуття енергії, що тече крізь тіло, подібно до ріки. Використовуючи цю техніку, Зорепад уявляв, як потік енергії спалахує в його центрі, мов полум’я, поширюючись через кровоносні судини до кожної клітини.

Тепло розливалося його тілом, наповнюючи м’язи і тканини життєвою силою. Але це було не лише відчуття — техніка спалювала запаси життєвої енергії, немов паливо, витягуючи їх навіть із найглибших закутків тіла.

Зорепад знав, що це — не просто магія, а справжня угода з власним тілом. Чим більше сил він черпав, тим важчою ставала ціна: виснаження, слабкість, і навіть ризик пошкодити організм на клітинному рівні.

Ті, хто необережно користувався цією технікою, нерідко втрачали здоров’я, а інколи — і своє життя. Але зараз у нього не було вибору. Зцілення було необхідне для виживання і подальшої боротьби.

Закривши очі, він зосередився на відчутті тепла, яке почало зароджуватися в його грудях. "Полум’я" спочатку було ледь помітним, наче іскра, що намагалася розгорітися серед вологих дров. Він глибоко вдихнув, відчуваючи, як енергія починає текти його тілом, з кожним ударом серця наповнюючи втомлені м’язи та сповільнюючи пульсуючий біль у ранах.

Зорепад уявив, як це полум’я поширюється хвилями — спершу до рук, стискаючи кожен м’яз, потім до ніг, наповнюючи їх силою для руху. Його шкіра наче загорілася невидимим жаром, кожна клітина оживала під дією цієї техніки. Але разом із життєдайною силою він відчував і іншу сторону "Потоку Животворного Полум'я" — важкість, мов залізний обруч, що стискав його грудну клітку, і слабкість, яка поступово поглинала його сутність.

Коли "полум’я" досягло апогею, він відкрив очі. Світ здався яскравішим, навіть у похмурій Пустці. Він різко вдихнув, напружуючи тіло, і кинувся вперед. Його рухи стали швидшими, точнішими, майже безшумними. Витончена концентрація дозволяла обіграти навіть найменшу деталь.

Кожен крок Зорепада був наповнений новопридбаною силою, але він усвідомлював, що час працює проти нього. "Потік" не міг тривати вічно. Кожна секунда під його впливом була мов спалена свічка, яка залишала по собі лише попіл. Але зараз це було неважливо.

Зорепад заглиблювався все далі в Пустку, сповнений рішучості знайти викрадачів. Проте час грав проти нього. Сліди, що він переслідував, ставали все менш чіткими, а дорога — дедалі небезпечнішою. Монстри, що мешкали в цих землях, були сильнішими, ніж будь-хто, з ким він стикався раніше.

Зорепад пробирався все глибше в Пустку, користуючись новопридбаними знаннями і відчуттями, які передалися йому разом із пам’яттю Світозара. Він тепер чітко відчував потоки навколишньої енергії, мов мереживо, яке огортало його з усіх боків. Це дозволяло йому завчасно помічати монстрів, що ховалися в густих заростях чи підступних ущелинах.

Кожен його крок був обережним, кожен рух — розрахованим. Монстри Пустки ставали дедалі помітнішими для його нових відчуттів: глухе ричання, віддалені рухи в тіні, важкий подих хижаків, які причаїлися серед дерев. Зорепад відчував, як навколишня енергія переплітається, попереджаючи його про небезпеку, і намагався обходити найбільш загрозливі місця.

Проте шлях залишався важким. Орест і Недар, залишаючи місце злочину, подбали про те, щоб уповільнити можливе переслідування. Зрадники залишили за собою серію пасток, кожна з яких могла стати фатальною.

Першу пастку він помітив завдяки слабкому відлунню енергії, яке тепер розпізнавав завдяки пам’яті Світозара. Невидимий дріт, замаскований серед сухого листя, злегка вібрував, ніби очікуючи жертву.

Зорепад пригнувся ближче до землі, роздивляючись механізм, прихований під тонким шаром бруду. Це була класична пастка, яка активувала стріли чи іншу зброю, якщо її зачепити.

— Непогано, Орест, — пробурмотів він, обережно обійшовши дріт, намагаючись не зачепити його навіть подихом.

Друга пастка була складнішою. Здавалося, звичайний шматок землі покритий сухим листям. Але запах гниючого дерева, який раптово посилився, викликав підозру. Зорепад зупинився і кинув уперед камінь. Поверхня миттєво провалилася, відкривши темну яму з гострими кілками, які блищали смолою.

— Дуже добре підготувалися, — мовив він, обережно відступаючи назад і обходячи пастку.

Третя пастка виявилася несподіваною. Це була майже невидима петля з натягнутого дроту, прихована між кущами. Він помітив її занадто пізно. Як тільки нога зачепила пастку, механізм зреагував.

— Чорт! — Зорепад відчув різкий ривок, коли його щиколотка потрапила в пастку. Його тіло втратило рівновагу, він упав на землю, а шабля вислизнула з рук, просвистівши лезом біля обличчя.

Йому вдалося швидко звільнитися, діставши кинджал і перерізавши дріт. Але навіть кілька секунд боротьби залишили на ньому сліди: дрібні порізи й новий біль у боці. Він підвівся, спираючись на шаблю, і важко вдихнув.

— Ви майже досягли свого, — пробурмотів він, поглядаючи в бік слідів.

Пустка ставала дедалі темнішою, немов сама природа намагалася його поглинути. Монстри, що досі лише здалеку спостерігали за ним, тепер здавалися майже поруч. 

Їхні кроки в тіні та важке дихання зливалися з шумом вітру в кронах дерев, створюючи відчуття, що темрява оживає. Зорепад відчував, як його сили танули, залишаючи тіло майже беззахисним перед небезпекою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍