Данута Шемеляк - Принцеса з мечем і принц із сонетом, Данута Шемеляк

10. Фінальний бій

Соломія й Дарій вирвалися з грибного лісу, важко дихаючи й озираючись на мерехтіння метеликів позаду. Гордан із гвардійцями відставали, але ненадовго — крики й тупіт ніг уже знову наближалися. Соломія глянула на Дарія, який тримався за бік і бурмотів щось про "невблаганну долю".

— Ти як, поете? — спитала вона, перевіряючи, чи лист усе ще на місці.

— Я… живий, — прохрипів він. — Але ці гриби… вони переслідуватимуть мене в кошмарах.

— Якщо не доживеш до ранку, кошмари будуть не твоєю проблемою, — буркнула Соломія, оглядаючи галявину. Попереду виднілася стара хатина — напівзруйнована, із прогнилим дахом. — Ходімо туди. Зробимо пастку.

— Пастку? — Дарій кліпнув. — Я не вмію робити пастки!

— А я вмію, — відрізала вона. — Твоя справа — відволікати.

Вони забігли до хатини. Всередині пахло пліснявою, але Соломія швидко знайшла мотузку й кілька дощок. Поки вона плела сітку над дверима, Дарій нервово ходив кругами.

— Що я маю сказати? — пробурмотів він. — "О, воїни, послухайте баладу"?

— Скажи що завгодно, аби вони зупинилися, — кинула Соломія, затягуючи вузол. — Твої вірші їх плутають. Це наш шанс.

Не встигла вона закінчити, як двері розчахнулися, і до хатини ввалився Гордан із трьома гвардійцями. Його меч блиснув у світлі місяця, що пробивалося крізь дірки в даху.

— Кінець вам, — прогарчав він. — Віддай лист, принцесо, і я зроблю це швидко.

Соломія всміхнулася й відступила до стіни.

— Дарію, давай! — гукнула вона.

Дарій набрав повітря в груди й видав найпафосніший голос, який тільки міг:

— О, лицарі тьми, що в гніві лютім,
Зупиніться перед долею святою!
Цей ліс — свідок вашої зради,
І місяць плаче над вашим шляхом!

Гордан завмер, спантеличений. Один із гвардійців навіть опустив меч і пробурмотів:

— Це що, про нас?

Соломія смикнула мотузку. Сітка з дощок і мотузок упала згори, накривши двох гвардійців і заплутавши їх, як рибу в тенетах. Гордан устиг відскочити, але Соломія вже кинулася на нього з кинджалом. Їхні клинки зіткнулися з дзвоном, і хатина затремтіла від удару.

— Ти мені не рівня, дівко! — гаркнув Гордан, замахнувшись.

— А ти мені не указ, — відрізала Соломія, ухиляючись і б’ючи його в коліно ногою. Він захитався, але встояв.

Тим часом Дарій, бачачи, що гвардійці в сітці намагаються вибратися, схопив стару лопату, що валялася на землі, й почав гамселити їх по шоломах, вигукуючи:

— Падайте, о тіні без честі!
Ваш гнів — лиш порох у вітрі!

Один із гвардійців знепритомнів від удару, другий застогнав:

— Та заткніть його хтось!

Соломія тим часом змусила Гордана відступити до стіни. Він замахнувся востаннє, але вона пірнула під його руку й ударила руків’ям кинджала йому в скроню. Гордан відрубався і гепнувся на підлогу, як мішок із картоплею.

— Готово, — видихнула вона, витираючи піт із чола.

Дарій опустив лопату й глянув на неї з подивом.

— Ти… ти неймовірна, — сказав він. — А я… я допоміг?

— Так, — усміхнулася Соломія, ляснувши його по плечу. — Твій пафос і моя сітка — ідеальна команда.

Вони зв’язали Гордана й гвардійців мотузкою та забрали їхні мечі. Лист усе ще був при Соломії, і тепер шлях до Зеленоцвіту здавався більш ніж реальним. Але оскільки погоні вони позбулися, то вирішили, що спершу треба повернутися до Каменяру — показати докази королю й зупинити змову раз і назавжди.

— Ти готовий стати героєм, поете? — спитала Соломія, коли вони вийшли з хатини.

— Я… спробую, — відповів Дарій, тримаючи лопату, як трофей. — Але спершу напишу про це баладу.

— Тільки без грибів, — засміялася вона.

Попереду чекала остання битва — не з мечами, а зі словами й правдою. І Соломія знала: із Дарієм поруч це буде щонайменше весело.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍