Enni an - Скасуйте рух часу, Enni an

Спочатку все йшло не зовсім гладко — Катя кілька разів падала, сміялася, намагаючись підвестися, але щоразу знову опинялася на льоду. Рома не міг не сміятися з її спроб, але незабаром і сам незграбно ковзав по льоду.

— Я думала, ти все вмієш, — піддражнила Катя, допомагаючи йому підвестися.
— Я не був тут уже років п’ять, — хихикнув Рома.

Вони каталися, падали, сміялися. З кожним падінням ставали все впевненішими, а їхній сміх зливався з гомоном ковзанки. Це був по-справжньому щасливий момент — момент, коли вони не думали ні про час, ні про майбутнє.

Після катка вони йшли вулицями, розмовляючи й обговорюючи, як пройшло їхнє заняття. Катя помітила, що навіть Рома, який зазвичай здавався трохи замкнутим, зараз був більш розслабленим і відкритим.

«Ми йшли парком, коли я помітила, що Рома зовсім не звертає уваги на своє морозиво — воно тануло, а він лише дивився на нього, ніби це був якийсь шедевр. Ну, я просто не могла втратити таку нагоду.

Підійшовши ближче, я несподівано тицьнула свій стаканчик із морозивом прямо йому в ніс. І... так, морозиво залишило маленьку білу смужку, яка одразу ж його "прикрашала".

Рома завмер, ніби не зовсім розумів, що сталося, і подивився на мене з таким здивуванням, що я не змогла втриматися і розсміялася. Він, звісно, одразу зрозумів, що відбувається, і сам почав сміятися, через що мені стало ще смішніше. Навіть якби я захотіла, я б не змогла зупинитися — це було так весело!

— Катю! Ти що, з глузду з’їхала? — сказав він, усе ще витираючи ніс, але сміятися не переставав.

А я тільки додала, дивлячись на нього:
— Ти виглядаєш, як снігова баба, серйозно!

Тут він завмер, зробив серйозне обличчя й спробував мене налякати, взявши свій стаканчик із морозивом. Я тут же відскочила вбік, бо знала, що якби він захотів, то точно не схибив би.

Але, замість того щоб відповісти, Рома знову розсміявся, і в цю мить я зрозуміла, що це, напевно, один із тих моментів, коли ми просто сміємося і не думаємо про те, що буде далі. І насправді, це було так круто — ось так просто бути поруч і сміятися.»

«Я завжди любив такі вечори, коли повітря свіже, а місто ніби потопає в золотих вогниках вуличних ліхтарів. Сніг тихо падає, і все навколо стає м’яким, майже казковим. У такі моменти здається, ніби час сповільнюється, і хочеться просто зупинитися, дивитися на все це й насолоджуватися.

Ми йшли парком, і я помітив, як Катя виглядала в цьому світлі — її обличчя трохи рожеве від холоду, а очі — яскраві, майже як зірки, що відбивають світло ліхтарів. Не знаю чому, але саме в такі моменти здається, що все навколо стає важливим, і хочеться, щоб ці миті тривали вічно.

А потім вона зробила це. Раптом, без попередження, тикнула мені морозивом просто в ніс. Я розгубився, подивився на неї, але навіть у цю мить не міг стримати сміх. Вона, звичайно, сміялася так щиро, що я не зміг не підтримати її. І хоча це було несподівано, мені в ту мить чомусь здавалося, що навіть якби я не сміявся, цей вечір усе одно був би ідеально прекрасним.

Цей момент — коли ти просто гуляєш містом, але все навколо стає набагато яскравішим, коли поруч хтось, із ким тобі легко і весело.»

— Ти не проти, якщо я тобі дещо розповім? — запитав він, коли вони відійшли трохи вбік від натовпу.
— Звичайно, — відповіла Катя, уважно дивлячись на нього.
— Я інколи переживаю… що не завжди можу бути хорошим другом. Знаєш, я часто думаю про те, що міг би робити більше, щоб підтримати людей, які мені важливі.

Ці слова, сказані з такою щирістю, були як промінчик світла в її серці. Вона усміхнулася й поклала руку йому на плече.
— Ти підтримуєш мене завжди. Знаєш чим? Просто своєю присутністю в моєму житті. І цього достатньо. Це все, що потрібно.

Того вечора вони розійшлися по домівках, але коли Катя повернулася, вона знову відчула ту порожнечу, яка завжди з’являлася, коли вона залишалася сама. На обличчі знову з’явилася та сама маска — щаслива й безтурботна, але всередині її не покидала думка про те, що це все скоро закінчиться.

Увечері, сидячи в своїй кімнаті, Катя глянула на Тішу, який мирно спав поруч, і подумала: Я хочу встигнути зробити більше. Я хочу, щоб кожен момент був наповненим.

Але цей осад — усвідомлення того, що вона не може зупинитися, що час минає, не залишаючи шансів на довгі спогади...