Enni an - Скасуйте рух часу, Enni an

Розділ 10

Катя стояла біля вікна, дивлячись на м'яко падаючий сніг. З кожною секундою наближення Нового року відчувалося дедалі сильніше. Днями Рома запропонував відсвяткувати Новий рік у нього вдома разом із його родиною. Катя, звісно, погодилася. У її серці змішувалися радість і смуток. Вона знала, що цей Новий рік буде одним із останніх свят, які вона зможе провести з близькими. Думки перервав дзвінок телефону.

— Привіт, Катю! Це Лев. Знаю, що це несподівано, але... не хочеш зустрітися?
Катя здивувалася, почувши його голос. Вони не спілкувалися відтоді, як вона поїхала з Вашингтона.

— Лев? Звісно, давай зустрінемось. А де ти зараз?
— Я в центрі, на алеї. Давай прогуляємось?
— Через п'ятнадцять хвилин буду.

Катя швидко вдяглася й вийшла з дому. Надворі її зустрів легкий мороз, що одразу зафарбував її щоки в рожевий. На алеї, підсвіченій ліхтарями, вже чекав Лев. Побачивши її, він усміхнувся.

— Ти не змінилася. Усе така ж світла.
— Дякую. А ти все такий же загадковий, — відповіла Катя з усмішкою.

Вони пішли вздовж алеї, розмовляючи про те, як минули їхні останні два тижні. Лев розповів про повернення його родини в місто, про те, як сумував за цими вулицями й людьми.

— Кать, я не міг не повернутися. У той момент, коли я побачив тебе в лікарні, зрозумів, що ти — людина, з якою хочеться бути поруч.
— Лев, дякую, звісно, але хочу відразу тобі сказати: ми можемо бути просто хорошими знайомими, не більше.
— Так, звісно, я все розумію. Головне, що ми взагалі спілкуємося.

Вони продовжили йти, розмовляючи про прості речі, насолоджуючись моментом. Після прогулянки Лев викликав Катрі таксі, і вона вирушила додому з величезним бажанням упасти в обійми улюбленого ліжка.

Пізніше, повернувшись додому, Катя з радістю побачила Тішу, що стрибав навколо. Мама підійшла до неї, з цікавістю розглядаючи доньку.

— Катю, як пройшло? Ти усміхаєшся так, ніби день був чудовим.
Катя, усміхнувшись, присіла поруч.
— Так, мамо, я зустріла Лева. Пам’ятаєш, я розповідала тобі про нього?
— Звісно, пам’ятаю. Як він?
— Добре. Він повернувся в місто. Ми трохи прогулялися.

На цьому розмова перервалася, Катя, втомлена, пішла спати, а мама до пізнього вечора займалася хатніми справами.

Не встигла Катя оглянутися, як настав вечір Нового року. Здавалося, що від того моменту час справді почав бігти значно швидше.

Катя стояла перед дверима будинку Роми, міцно притискаючи до себе пакет із подарунком. Серце билося трохи швидше, ніж зазвичай, але не від холоду, а від хвилювання. Вона глибоко вдихнула морозне повітря й нарешті наважилася постукати.

Двері відчинив сам Рома, його обличчя осяяла радість при вигляді Каті.

— Привіт, Катю! Заходь швидше, надворі мороз.
Він подав їй руку, запрошуючи всередину. Катя усміхнулася, знімаючи шапку й струшуючи сніг із куртки.

— Дякую, що запросив. Це так приємно.
— Ну, куди ж без тебе! Родина також буде рада тебе побачити. Ходімо, я познайомлю тебе з усіма.

Катя зайшла в будинок, її зустріло затишне світло гірлянд, що прикрашали кімнату. Ялинка в кутку сяяла м’якими відтінками золота й срібла, створюючи казкову атмосферу.

Батько Роми з усмішкою вийшов із кухні, несучи на підносі гаряче какао. У цей вечір він був особливо уважним і турботливим, і Катя раділа, що батько Роми нарешті почав приділяти більше часу синові.

— Катю, здрастуй! Ми так раді, що ти з нами. Свято — це не лише родина, а й друзі.
— Дякую за теплий прийом. У вас так гарно й затишно.
— Свято має бути чарівним. Рома, покажи Катрі, де вона може залишити свої речі.

Рома провів її у вітальню, де вже все було готове до святкування. До Роми приїхала його мама разом із двоюрідним братом і сестрою.

Настя, дівчинка років десяти, з пустотливою усмішкою підбігла до Каті.
— Катю! Ти будеш з нами грати в сніжки?
Катя засміялася.
— Звісно, але тільки після того, як вип’ємо какао.

Артем, підліток років чотирнадцяти, підвівся з дивана й простягнув Катрі руку.
— Привіт, Катю. Радий познайомитися.
— Привіт, Артеме. Я теж рада.

Мама Роми, Іра, також привіталася з нею усмішкою.
У кімнаті на мить запанувала тиша, і незабаром тітка Іра запитала:
— То ти просто подруга, чи наш Роман поклав на тебе око?

Рома, почувши це, збентежено вигукнув:
— Ну мааам!
— Зрозуміла, зрозуміла, мовчу, — хихикнула вона.

Невдовзі всі сіли за стіл, і мама Роми розлила какао по чашках, передаючи кожному. Ароматний напій наповнив кімнату, створюючи атмосферу тепла й затишку.

— Як ви зазвичай святкуєте Новий рік? — із захопленням запитала Катя.
— Зазвичай спокійно, у колі родини. Ми розповідаємо один одному історії, ділимося планами на майбутнє. А ти? — відповів Рома.
Катя опустила очі, усміхаючись.
— У нас теж спокійно. Але цього року я хотіла б зробити щось особливе. І завдяки вам це свято вже стало особливим.

Мама Роми тепло усміхнулася:
— Ми постараємося зробити його незабутнім.

Після вечері почалася роздача подарунків. Рома піднявся, тримаючи в руках маленьку коробочку, і підійшов до Каті.

— Це тобі. Сподіваюся, тобі сподобається.

Катя обережно розв’язала стрічку й відкрила коробочку, виявивши всередині нові навушники. Вона підняла очі на Рому, її обличчя сяяло від радості.

— Рома, це чудово! Я якраз нещодавно думала, що мені потрібні нові. Ти неймовірно уважний.

— Я пам’ятаю, що ти говорила про зламані. Хотілося зробити тобі щось приємне.

Катя, у свою чергу, передала йому свій подарунок. Рома відкрив його й побачив набір гітарних струн і чохол.

— Я знаю, як ти любиш свою гітару. Сподіваюся, це стане в пригоді.

Рома засміявся, щиро зрадівши подарунку.

— Це ідеально, Катю. Дякую тобі.

Вечір тривав, наповнений розмовами, сміхом і затишною атмосферою. Катя відчувала, що цей Новий рік був особливим. Її думки поступово переходили до усвідомлення того, що це передостаннє свято, яке вона зможе зустріти з близькими людьми. Наступним буде її день народження, а потім... усе закінчиться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍