Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

— Ні, — відповідала Ем’лі, похитуючи головою, — я боюся моря.

— Боїтеся? — спитав я, хоробро поглядаючи на могутній океан. — А мені так зовсім не страшно.

— Ах, воно таке жорстоке! — сказала Ем’лі. — Воно так жорстоко обходиться з нашими чоловіками. Я бачила, як воно на друзки розбило одну барку — таку велику, як наш будинок.

— Сподіваюся, що то була не та барка...

— В якій потонув тато? — підхопила Ем’лі. — Ні. Не та, тієї барки я ніколи не бачила.

— А його ви бачили? — спитав я.

Маленька Ем’лі похитала головою.

— Я не пригадую його.

Який збіг обставин! Я негайно розповів їй, що теж ніколи не бачив свого батька, що ми з матір'ю зав­жди жили самі та були дуже щасливі, і збиралися так само жити й надалі; що могила мого батька знаходиться неподалік від нашого дому під тінню високих дерев, серед яких я часто гуляю, слухаючи співи птахів. Але тут з'ясувалося, що є різниця між сирітством Ем’лі та моїм. Її мати вмерла раніше за батька; і ніхто не знав, де його могила, відомо було тільки, що він лежить десь на дні морському.

— Крім того, — додала Ем’лі, шукаючи камінці та мушлі, — ваш батько був джентльмен, а ваша мати — леді. Мій же батько був рибалкою, мати моя була дочкою рибалки, і мій дядько Ден — теж рибалка.

— Ден — це ім'я містера Пеготті? — спитав я.

— А він там, дядько Ден! — відповіла Ем’лі, вказуючи на корабель-будинок.

— Я про нього й кажу. Він, мабуть, дуже добрий.

— Добрий? — перепитала Ем’лі. — Ще б пак! Та якби я стала знатною леді, я подарувала б йому небесно-голубий сюртук з діамантовими ґудзиками, нанкові штани, червоний оксамитовий жилет, триріжний капелюх, великий золотий годинник, срібну люльку та й цілу скриню грошей!

— Не маю сумніву, — сказав я, — що містер Пеготті цілком заслужив ці скарби.

Мушу визнати, мені здалося, що йому не дуже зручно було б у цьому костюмі, вигаданому для нього вдячною племінницею. Особливі сумніви мав я щодо придатності триріжного капелюха. Але ці міркування я лишив при собі.

Перелічуючи всі ці речі, маленька Ем’лі спинилась і дивилася на небо, ніби бачила там ці дарунки. Потім ми рушили далі, збираючи мушлі й камінці.

— А вам хотілося б бути леді? — спитав я.

Ем’лі глянула на мене, розсміялася і кивнула «так».

— Мені б дуже хотілося. Тоді б ми всі стали знатними. І я, і дядя, і Гем, і місіс Геммідж. Тоді б нам не страшні були бурі. Ми не боялися б за себе, ми боялися б тільки за бідолашних рибалок і допомагали б їм грошима, щоб вони не знали злиднів.

Це здалося мені дуже втішною, але від того не менш неймовірною картиною. Я висловив своє співчуття до думок маленької Ем’лі, вона збадьорилась і сказала:

— А тепер, як вам здається, ви не боїтеся моря?

Спогад про родичів Ем’лі, які потонули, був такий жахливий, що, побачивши перед собою велику хвилю, я без сумніву кинувся б тікати, але море було дуже спокійне і не страшне, тому я сказав «ні» та додав:

— Та й ви теж, здається, не боїтеся, хоч і кажете, що вам страшно.

Бо Ем’лі тим часом дуже близько підійшла до краю старої чорної греблі, що нею ми гуляли — я боявся, що дівчинка впаде у воду.

— Коли воно таке, як зараз, я його зовсім не боюся, — сказала маленька Ем’лі. — Я прокидаюся, коли воно шумить, і тремчу від думки, що дядько Ден і Гем зараз у морі; мені здається навіть, що я чую, як вони кличуть на допомогу. Ось тому мені й хочеться стати леді. А в таку погоду я моря не боюсь. Ані трішки. Ось, дивіться!

Вона відскочила від мене і побігла по хиткій колоді, яка витикалася з греблі та звисала над безоднею без будь-якої підпори. Цей випадок так запав мені в пам'ять, що якби я був художником, то намалював би з усіма подробицями, ніби це щойно трапилось, як маленька Ем’лі мчала вперед до своєї загибелі (так здавалося мені) й очима, яких я ніколи не забуду, дивилася далеко в море.

Легка, смілива, грайлива дівчинка повернулась і прибігла до мене неушкоджена. Незабаром я й сам розсміявся зі свого переляку і з марності мого крику, бо однаково ж нікого не було поблизу. Але згодом, ставши дорослою людиною, я частенько замислювався над тим, чи не можна припустити, що з якогось невидимого зв'язку речей, у раптовому пориві цієї дитини, в її дикому погляді, спрямованому в далечінь, позначилося милосердне заступництво її покійного батька, що бажав затягти її в небезпеку та дати їй змогу закінчити своє життя в той день. І одного разу подумав, що коли б раптом побачив я тоді майбутнє її життя і зміг осягнути його, і це життя цілковито б залежало від дій моєї руки, то чи слід було рятувати її. Був час потім, — недовго тривав цей час, але він був, — коли я запитував самого себе, чи не краще було б для маленької Ем’лі, якби води моря назавжди зімкнулися над її головою того ранку, і я відповів: «Так, було б краще…»

Може, я передчасно говорю про це. Але хай воно залишається, як написано.

Ми довго блукали понад берегом, назбирали всяких цікавих речей і бережно кинули назад у море кілька морських зірок, що їх хвиля винесла на берег (проте я й досі не знаю добре схильностей цих істот, а тому не можу судити, чи були вони вдячні нам за таку послугу), а потім подалися додому, до житла містера Пеготті. Біля комори з крабами ми спинилися, щоб обмінятися невинним поцілунком і, веселі й здорові, посідали снідати.

— Наче два дрозденяти! — сказав містер Пеготті.

Я прийняв це за комплімент.

Звичайно, я був закоханий у маленьку Ем’лі. Я певний, що любив цю дитину вірно, ніжно, чисто і безкорисливо; навряд чи поступалася ця любов перед високим і благородним коханням дорослої людини. Я певен, що моя уява створювала навколо цієї блакитноокої дитини якесь сяйво. Вона здавалася мені справжнім янголом. І коли одного сонячного ранку вона розгорнула б пару крил і злетіла перед моїми очима до небес, я, мабуть, не здивувався б.

Багато гуляли ми по цій понурій старій ярмутській рівнині. Година за годиною минали непомітно. Дні грали навколо нас, ніби сам Час іще не виріс і був такою ж дитиною, як і ми. Я сказав Ем’лі, що люблю її, і якщо вона не визнає, що любить мене також, то я змушений буду заколоти себе мечем. Вона відповіла, що любить, і я не маю жодних сумнівів, що так воно й було.

Нерівність стану, юний вік чи інші якісь перепони на нашому шляху — все це у жодному разі не бентежило ні маленьку Ем’лі, ні мене, бо майбутнього не існувало для нас. Ми думали про те, щоб стати колись дорослими стільки ж, скільки про те, щоб помолодіти. Місіс Геммідж і Пеготті милувалися нами і частенько, коли ми