Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

саме таке, щоб тільки я і міг уміститись; і букет водоростей у синьому глечику на столі. Стіни були білі, як молоко, а ковдра така барвиста, що очам боляче було дивитися на неї. Одна обставина привертала особливу увагу в цьому чарівному будинку — запах риби. Запах цей проникав усюди: навіть коли я витягав хустку витерти носа, то й вона була пройнята запахом омарів. Я пошепки сказав про це Пеготті. Вона пояснила, що її брат промишляє омарами, крабами і раками. Вже після того побачив я купу цих тварин у маленькій коморі надворі, де складали казани й глечики. Омари, краби і раки, дивно зчепившись між собою, жадібно хапали все, що траплялось їм під клішні.

Ще за чверть милі від будинку, сидячи на спині в Гема, я побачив, що нам робить реверанси якась дуже ввічлива жінка в білому фартусі, яка чекала на нас біля входу до будинку. Зустріла нас також прегарна (такою здавалася вона мені тоді) дівчинка з синім намистом на шиї. Я хотів був поцілувати її, але вона втекла та сховалася десь. Незабаром ми розкішно пообідали вареною камбалою, топленим маслом і картоплею (мені ще гостинно дали котлету). Коли ми вже сіли за стіл, увійшов волохатий чолов'яга з дуже добрим обличчям. Він назвав Пеготті «дівчинкою» і щиро поцілував її в щоку. Тому я не мав сумніву, що то був її брат. Так воно й було. Його познайомили зі мною, назвавши містером Пеготті, господарем будинку.

— Радий бачити вас, сер, — сказав містер Пеготті, — ми люди прості, сер, але готові до ваших послуг.

Я подякував йому та відповів, що вже напевно буду щасливим у такому гарному місці.

— Як почувається ваша мама, сер? — спитав містер Пеготті. — Чи була вона в доброму здоров’ї, коли ви від’їздили?

Я дав йому зрозуміти, що мама була в найкращому здоров'ї, якого тільки можна побажати, і веліла вклонитися йому. Останнє я вже вигадав сам із ввічливості.

— Дуже вдячний їй за ласку, — відказав містер Пеготті. — Ну, сер, коли ви побудете тут тиждень-другий з нею (він кивнув головою на свою сестру), Гемом і маленькою Ем’лі, то ми пишатимемося з вашого товариства.

Виконавши таким чином обов'язки гостинного господаря, містер Пеготті пішов митися до казана з гарячою водою, зазначивши, що «холодна вода ніколи не змиє бруду з його обличчя». Незабаром він повернувся в поліпшеному вигляді, але такий червоний, що мені здалося, ніби його обличчя має багато спільного з омарами, крабами та раками: вони теж входять у гарячу воду дуже чорними, а виходять звідти дуже червоними.

Ми випили чаю. Двері й вікна щільно закрили (ночі були вже холодні та вогкі). Мені здавалося, що кращого житла людина не може собі й уявити. Слухати, як вітер віє на морі, знати, що туман стелиться по безрадісній рівнині, дивитися на вогонь і думати, що навколо немає жодного будинку, крім цього, — та й то не будинок, а корабель! — це було чарівно. Маленька Ем’лі подолала свій страх і сиділа тепер поруч зі мною на найменшій зі скринь, якраз такій завбільшки, щоб ми вдвох могли сидіти на ній, і стояла вона у найтеплішому кутку. Місіс Пеготті в білому фартусі сиділа по той бік печі та плела. За своєю роботою, з восковим недогарком і скринькою з малюнком собору Святого Павла, Пеготті почувалася зовсім удома. Гем дав мені перший урок гри в свинки, а тепер намагався пригадати якийсь хитромудрий спосіб ворожити на дуже масних картах. Риб'ячий жир залишався від його пальців на кожній карті. Містер Пеготті курив свою люльку. Я зрозумів, що настав час душевної розмови.

— Містере Пеготті, — сказав я.

— Так, сер?

— Чому ви назвали вашого сина Гемом?[3] Це тому, що ви живете у ковчезі?

— Це не я назвав його так, — відповів містер Пеготті.

— А хто ж дав йому ім'я? — поставив я містерові Пеготті запитання друге зі свого катехізису.

— Як це хто? Його батько, сер.

— А я думав, що то ви його батько.

— Мій брат Джо був його батьком, — сказав містер Пеготті.

— Він помер, містере Пеготті? — спитав я після ввічливої паузи.

— Потонув, — відповів містер Пеготті.

Я дуже здивувався, що містер Пеготті не був батьком Гема. У мене з'явилися сумніви, чи не помиляюсь я взагалі щодо сімейних відносин у цьому будинку. Мені так цікаво було довідатися про це, що я наважився розпитувати містера Пеготті далі.

— А маленька Ем’лі, — сказав я, глянувши на неї. — Адже ж вона ваша донька, чи не так, містере Пеготті?

— Ні, сер. Мій зять Том був її батьком.

Я не міг утриматись.

— І він помер, містере Пеготті? — натякнув я після ще однієї пристойної паузи.

— Потонув! — відповів містер Пеготті.

Я відчував, що далі розмовляти на цю тему важко, але я ще не вичерпав питань. І мені кортіло довідатися про все. Тому я запитав:

— А у вас немає своїх дітей, містер Пеготті?

— Ні, мастере, — відказав він, коротко розсміявшись. — Я нежонатий.

— Неодружений? — здивувався я. — А вона хто ж, містере Пеготті? — вказав я на особу у фартусі, яка була зайнята плетінням.

— Це місіс Геммідж, — відповів містер Пеготті.

— Геммідж, містере Пеготті?

Але тут Пеготті — я маю на увазі мою власну Пеготті — зробила мені такий виразний жест рукою, що мені лишилося смирненько сидіти і дивитися на мовчазне товариство. Коли я пішов спати, Пеготті потайки розповіла мені, що Гем і Ем’лі були його осиротілими племінником і племінницею, яких мій господар всиновив у різний час, коли були вони ще немовлятами, залишеними напризволяще. А місіс Геммідж була вдовою його товариша — рибалки, який помер у великих злиднях. Пеготті й сам був злидарем, казала моя нянька, але він був гарний, як золото, і вірний, як сталь, — таких порівнянь вжила вона. Єдина тільки річ могла його дуже розгнівати — коли говорили про його великодушність. Тоді він починав лаятися, бити по столу правою рукою (одного разу так вдарив, що у столі з'явилася тріщина) та кричати якесь моторошне слово, що його ніхто не міг зрозуміти, хоч усі відчували, що мало воно якесь дивне та грізне значення.

Великодушність мого господаря дуже зворушила мене.

Я прислухався, як жінки лягали спати в іншій каюті на носі корабля, як містер Пеготті і Гем припасували собі гамаки до гаків, що їх я помітив у сволоку, і помалу засинав у чудовому гуморі. А вітер тим часом ревів на морі і люто шугав над рівниною. Мене трохи бентежило, що вночі може рушитися буря. Але я заспокоював себе тим, що лежу в судні, та з такою людиною на борту, як містер Пеготті, можна нічого не боятись.

Але нічого страшного так і не трапилося. Зайнявся ранок. Коли перше проміння сонця блиснуло в моєму дзеркальці, я схопився з ліжка та побіг на берег, де маленька Ем’лі вже збирала камінці.

— Ви справжня морячка, правда ж? — спитав я Ем’лі.

Не думаю, щоб я був справді переконаний у цьому, але з ввічливості я мусив щось сказати. На хвилинку я побачив блискуче вітрило в її ясних очах, яке