Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

любовно сиділи поруч на низенькій скрині біля каміна, шепотіли одна одній: «Чи не любо дивитися на них?» Містер Пеготті усміхався з нас, підглядаючи з-за своєї люльки, а Гем тільки шкірив зуби. Вони насолоджувалися нами, як милою іграшкою чи кишеньковим макетом Колізею.

Незабаром я дізнався, що місіс Геммідж не зав­жди була в такому приємному настрої, як цього можна було сподіватися, беручи до уваги обставини її життя в домі містера Пеготті. Характер у місіс Геммідж був трохи дражливий. Вона іноді скаржилася голосніше, ніж це було зручно іншим мешканцям такої маленької оселі. Я дуже жалів місіс Геммідж, але часом я вважав за приємніше, щоб вона мала окрему зручну кімнату, де могла б пересидіти, поки в неї настрій покращає.

Містер Пеготті часом заходив до шинку під назвою «Добра згода». Я з'ясував це на другий чи на третій день мого гостювання в Ярмуті. Його не було вдома, а місіс Геммідж між восьмою та дев'ятою вечора подивилася на стінний годинник і заявила, що містер Пеготті в шинку, і більше того, вона, мовляв, ще зранку знала, що він туди піде.

У місіс Геммідж цілий день був поганий настрій, і ще вранці, коли запалили в печі, вона зайшлася плачем.

— Я — самітна, всіма забута істота, — заявила місіс Геммідж, коли сталася ця неприємна подія, — все робиться мені на зло.

— О, це ж ненадовго, — сказала Пеготті, тобто моя нянька, — для нас це так само неприємно, як і для вас.

— Я відчуваю це дужче, — відказала місіс Геммідж.

День був холодний, віяв різкий вітер. Той куточок кімнати біля каміна, де сиділа місіс Геммідж, був, на мою думку, найтепліший і найзатишніший, так само найзручнішим здавалося мені її крісло, але все їй було не так того дня. Вона безнастанно скаржилася на холод, на те, що її мороз по шкірі дере. Зрештою, вона залилася сльозами й повторила, що вона — «самітна, всіма забута істота, все робиться їй на зло».

— Справді, дуже холодно, — зазначила Пеготті. — Мабуть, усі це відчувають.

— Я відчуваю дужче, ніж інші люди, — відказала місіс Геммідж.

Так само було й за обідом, коли Пеготті подавала їй тарілку негайно після мене (мене бо відзначали, як знатного гостя). Риба була дрібна та кістлява, а картопля трохи підгоріла. Ми всі висловили жаль, але місіс Геммідж заявила, що вона відчуває все це дужче, ніж ми, знову залилася гіркими сльозами і з іще більшою гіркотою повторила своє твердження.

Отже, коли містер Пеготті прийшов додому, щось о дев'ятій годині, ця бідолашна місіс Геммідж плела в своєму кутку, зажурена і сумна до краю. Пеготті весело штопала свою панчоху. Гем лагодив пару величезних моряцьких чобіт, а я, сидячи поруч з маленькою Ем’лі, читав їм уголос. Місіс Геммідж ані слова не промовила під час мого читання, і відколи ми пили чай, ані разу не звела очей, лише жалісно зітхала.

— Здорові були, друзяки! — сказав містер Пеготті, сідаючи. — Як життя?

Усі ми відповіли щось, вітаючи його. Тільки місіс Геммідж хитнула головою, не підводячи очей від рукоділля.

— Що трапилося? — спитав містер Пеготті, ляснувши долонями. — Збадьорися, стара!

Але місіс Геммідж була неспроможна збадьоритися. Вона витягла стару чорну шовкову хустинку і витерла собі очі. Більше вона вже не клала до кишені цю хустинку, раз у раз витирала очі і тримала її напоготові.

— Що трапилося, чорт забирай? — повторив містер Пеготті.

— Нічого, — відказала місіс Геммідж. — Ви прийшли з «Доброї згоди», Дене?

— Атож, я трохи перепочив у «Добрій згоді» сьогодні ввечері, — сказав містер Пеготті.

— Шкода, що я змушую вас ходити туди, — зазначила місіс Геммідж.

— Змушуєте? Та мене й змушувати не треба, — добродушно засміявся містер Пеготті. — Мене самого туди тягне.

— Дуже тягне, — відповіла місіс Геммідж, похитуючи головою і витираючи очі. — Так, так, дуже тягне. Шкода, що це через мене вас тягне туди з такою силою.

— Через вас? Зовсім не через вас! — сказав містер Пеготті. — Ви ж навіть не вірите в те, що кажете.

— Ні, ні, це правда, — плакала місіс Геммідж. — Я знаю, хто я така! Я знаю, що я самітна, всіма забута істота, і не тільки все йде мені наперекір, але я сама також усім іду наперекір. Так, так, я відчуваю дужче, ніж інші люди, і я виявляю свої почуття. Ось де моє лихо.

Спостерігаючи всю цю сцену, я не міг утриматися від думки, що це лихо поширюється і на деяких членів цієї сім’ї, крім місіс Геммідж. Але містер Пеготті не зробив такого зауваження і тільки знову попросив місіс Геммідж збадьоритись.

— Я не така, якою хотіла би бути, — вела далі місіс Геммідж. — Зовсім не така. Я знаю, яка я. Лихо моє змушує мене докучати всім. Я відчуваю своє лихо і тому всім докучаю. Я хотіла б не відчувати, але не можу. Хотіла б я звикнути до свого лиха, але неспроможна. Я тут усім у цьому домі надокучила. Це мене й не дивує. Я і сестрі вашій надокучила, і мастерові Деві.

Тут я раптом розчулився і злякано закричав:

— Ні, зовсім ні, місіс Геммідж!

— Не слід мені тут жити, — продовжувала місіс Геммідж. — Це невдячність з мого боку. Краще мені піти до богадільні і там умерти. Я самітна, всіма забута істота, і краще мені вже нікому тут не докучати. Коли всі речі докучають мені, а я змушена сама всім докучати, то хай уже собі на докуку їду я жити з милостині. Дене, піду я краще до богадільні, помру, і ви спекаєтеся мене.

По цій мові місіс Геммідж пішла спати. Тоді містер Пеготті оглянув нас усіх і з виразом найглибшого співчуття на обличчі пошепки сказав:

— Згадує про свого старого!

Я не зовсім зрозумів, на якому старому зосереджує свої думки місіс Геммідж. Але, вкладаючи мене спати, Пеготті пояснила, що її брат говорив про покійного містера Гемміджа. У таких випадках її брат зав­жди був певен, що місіс Геммідж згадує про свого старого; це дуже зворушує його. Згодом, коли він лежав уже в гамаку, я почув, як він повторював Гемові:

— Бідолашна! Все згадує про свого старого!

І щоразу, коли Місіс Геммідж починала рюмсати (а це траплялося кілька разів від часу мого перебування в Ярмуті), містер Пеготті зав­жди з найніжнішим співчуттям повторював цю фразу.

Два тижні пролетіли дуже швидко, без будь-яких змін, крім змін у часі припливу і відпливу. З приливом і відпливом узгоджувалися від’їзди в море містера Пеготті й Гема та їхнє повернення додому. Коли Гем бував незайнятий, він іноді гуляв з нами, показував нам човни й кораблі, а раз чи два їздив з нами шлюпкою. Не знаю, чому певні враження зав­жди пробуджують у нашій душі спогади про одне певне місце: така, мабуть, властивість більшості людей, особливо щодо їхніх дитячих асоціацій. Коли я почую чи прочитаю назву «Ярмут», пригадую один недільний ранок на березі: дзвони кликали до церкви, маленька Ем’лі притулилася до мого плеча, Гем лінькувато кидав камінці у воду, і сонце, розітнувши важку запону