Ельма Кіраз - Варта кожного слова, Ельма Кіраз

— Ні, — з насмішкою сказала я, — у нас інших немає. Всі лише з пудрою.

— Ви зараз знущаєтесь? — він витріщився на мене.

— Та подавись ти цим круасаном!

Все, я більше цього не витримала. Артем дивився на мене очима повними злості. Я різко розвернулась, зняла свій фартух, жбурнула його кудись подалі та вийшла надвір. Мабуть, сьогодні точно мій останній робочий день. Ніколи б не могла подумати, що настільки сильно втрачу над собою контроль. Часто я уявляла, що буде, коли ми з Артемом знову зустрінемось. І в моїй голові я завжди була гордою, спокійною та впевненою. Але реальність вдарила мене головою об землю. І я наче психована ідіотка. На мить мені навіть захотілось знову закурити.

— І що це у вас за такий підбір персоналу? — за спиною почувся голос Артема. За своїми думками я навіть не почула, що відчинились двері.

— Хочете щось ще сказати мені? — я не оберталась. Мала надію, що він просто піде геть.

— Вчора я вирішив вас пожаліти. Все ж перший день на роботі, хвилювання, перенапруження. Не пожалівся на вас вашому директору. Але сьогодні…— Артем зробив декілька кроків та став переді мною, — це вже було відверте хамство. І тепер мені вже байдуже, що з вами буде.

— Тобі завжди було байдуже, — буркнула я собі під ніс.

— Що? — він підійшов ще ближче. Я почула запах його одеколону. І чорт забирай, він такий самий, як і десять років тому. На очі навернулися сльози. Тупі сльози, які не можу контролювати. В памʼяті спалахами почали зʼявлятися наші щасливі моменти.

— Йди геть…— просичала крізь зуби, намагаючись не заплакати.

— Що? — знову спитав він.

— Йди геть звідси, Артеме! — я штовхнула його в плече і спробувала втекти назад в кавʼярню.

— Стоп, — він вхопив мене за руку нижче ліктя. Я повернулась до нього з поглядом повним зневаги. — Звідки ти мене знаєш?

— Я б мріяла ніколи не знати тебе, — я вирвала свою руку, — але ти тут як тут. Весь такий діловий. Самозакоханий. Мерзотник.

— Це…— Артем засміявся, — це не…не можливо. Кароліно, невже це ти?

Я прикрила очі та розчаровано видихнула. Не так. Все зовсім не так. Наша зустріч мала пройти абсолютно інакше. Не в такому принизливому стані для мене. Це він мав переді мною стояти навколішки.

— Забирайся, — я не зводила з нього очей.

— Ні, зачейкай. Як же так… Що ти тут робиш? — він різко змінився і став більш… адекватний?

— Працюю. Хіба не видно? Не запамʼятав?

— Але ж чому тут? Чому ти не вдома?

— Звідки ти знаєш? Може мій дім саме десь тут. Чи ти памʼятаєш мене лише як доньку наркобарона, в якого хотів вкрасти товар?

— Та це ж була молодість… ну і звісно, помилка. Всі чимось таким грішили.

— Я не хочу чути цю маячню, — я закотила очі. Чудово знаю, що зараз він просто бреше, — мені треба працювати.

— Ні, Кароліно, чекай, — Артем знову взяв мене за руку. Але вже інакше. За долоню, ніжно. Цей жест знову відбився у моїх спогадах. Здається, я навіть затремтіла, дивлячись в його очі. Хотілось просто провалитися крізь землю.