Aira Molen - Тяжкі дні, Aira Molen

Гріх насильства: крик зламаної душі

Насильство — то гріх і безбожжя,
Темна отрута, що душу гнітить.
Зранені крила без сил і надії,
Ламають безжально, не дають злетіть.

Рвуться душевні рани глибокі,
Криваві сліди на серці вогкім.
І ніби ніхто не помічає болю,
Що тихо кричить у серці нічнім.

Глузують і б’ють мою душу побиту,
Словами, як цвяхами вбивають у дно.
Сміються в обличчя, не знаючи правди,
Що кожне знущання — мов крижане скло.

Та навіть під тиском злоби й байдужості,
Десь в глибині ще палає вогонь.
Бо серце моє — це не зламана крихкість,
А камінь, що витримає штормів перегін.

Не мовчи, душе, під вагою образ,
Не згинайся під бурями слів.
Бо там, за межами темних зажур,
Росте світло надій і живих.

Коли ж бої зникнуть із серця землі,
І тиша наповнить собою світанок,
Тоді всі почують той голос в імлі —
Що біль не забутий, та зцілений ранок...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍