Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

Я сказав:

— Ходімо до «Шале». Нас чекає Фуонг.

— Пробачте, — похопився він. — Я зовсім забув. Вам не слід було залишати її саму.

— Їй ніщо не загрожує.

— Я думав тільки допомогти Грейнджерові... — Пайл знову поринув у свої думки, але коли ми входили в «Шале», він промовив з незрозумілим жалем: — Я зовсім забув, що на світі багато чоловіків, які...

2

Фуонг зайняла для нас столик біля танцювальної площадки; оркестр грав мелодію, що була модна в Парижі років п’ять тому. Танцювали дві пари в’єтнамців — маленькі, граціозні, трохи гордовиті; їх зовнішній вигляд говорив про витончену цивілізацію, з якою ми вже не могли змагатися. (Я впізнав одну з цих пар — бухгалтера-експерта з Індокитайського банку та його дружину). Відчувалося, що вони завжди дбайливо вдягаються, ніколи не говорять недоречних слів, ніколи не бувають жертвами нечистих пристрастей. Якщо війна тут здавалася середньовіччям, то ці фігурки належали вже до вісімнадцятого століття. Дивлячись на пана Фам Ван Ту, можна було припустити, що на дозвіллі він пише витончені класичні вірші, але випадково я довідався, що Фам Ван Ту поклонник Вордсворта[28] і пише поеми про природу. Свою відпустку він проводив у Далаті[29] — місці, яке найбільше нагадувало йому Озерний край в Англії. Він злегка вклонився, коли проходив повз нас. Я подумав про те, що зараз витворяє Грейнджер за якихось п’ятдесят ярдів звідси!

Пайл поганою французькою мовою просив вибачення у Фуонг за те, що ми примусили її так довго чекати.

— C’est impardonnable[30], — сказав він.

— Де ви були? — поцікавилася Фуонг.

— Проводжав Грейнджера додому, — відповів Пайл.

— Додому? — перепитав я і засміявся, а Пайл поглянув на мене так, наче я був не кращий за Грейнджера.

Раптом я побачив себе таким, яким він бачив мене: літнім, трохи розповнілим чоловіком з запаленими очима, помережаними червоними жилками, незграбним у коханні, може, не таким горластим, як Грейнджер, але більш цинічним, менш простодушним; і я на якусь мить згадав Фуонг такою, якою вона була, коли я побачив її вперше: вона промайнула повз мій столик у «Гран монді»; їй було тоді вісімнадцять років, вона танцювала у білій бальній сукні під наглядом старшої сестри, яка твердо поклала собі вигідно видати Фуонг заміж за європейця. Якийсь американець купив квиток, щоб потанцювати з нею. Він був трохи напідпитку — зовсім трохи — і, мабуть, недавно приїхавши в цю країну, вважав, що всі жінки в «Гран монді» — повії. Коли вони пройшли перше коло, він притиснув її надто близько до себе, і раптом я побачив, як вона повернулася і сіла поряд з сестрою, а він залишився стояти серед танцюючих пар, не розуміючи, що трапилось. А дівчина, імені якої я тоді ще не знав, спокійно сиділа на своєму місці, цілком певна себе, і посьорбувала апельсиновий сік.

— Peut-on avoir I’honneur?[31] — промовив Пайл із своїм жахливим акцентом, а через хвилину я побачив, як вони мовчки танцюють у другому кінці зали і Пайл тримає її так далеко від себе, що, здається, ось-ось зовсім випустить з рук. Танцював він дуже погано, а вона краще за всіх, кого я знав у ті дні в «Гран монді».

То було довге й безнадійне залицяння. Якби я міг запропонувати їй одруження і шлюбний контракт, усе було б просто, і старша сестра потихеньку і тактовно зникала б тоді, коли нам хотілось би залишитися вдвох. Але минуло три місяці, перше ніж мені пощастило побути якусь хвилинку віч-на-віч з Фуонг на балконі готелю «Мажестік», причому її сестра з сусідньої кімнати весь час допитувалась, коли ж ми, нарешті, повернемося до неї. На річці Сайгон у спалахах яскравого світла розвантажували торгове судно з Франції, деренчали дзвінки велорикш, а я поводився як молодий і недосвідчений дурень, не знаючи, що сказати. Повернувшись додому на вулицю Катіна, я у відчаї кинувся на ліжко, навіть не мріючи про те, що через чотири місяці вона буде лежати поруч зі мною, віддихаючись і сміючись, ніби здивована тим, що все склалося зовсім не так, як вона сподівалась.

— Мосьє Фулер!

Я дивився, як вони з Пайлом танцювали, і не помічав, що її сестра робить мені знаки з-за сусіднього столика. Тепер вона підійшла до мене, і я неохоче запросив її підсісти. Наші дружні стосунки зіпсувалися з того вечора в «Гран монді», коли їй стало погано і я пішов проводжати Фуонг додому.

— Я майже цілий рік вас не бачила, — сказала вона.

— Я часто виїжджаю в Ханой.

— Хто такий ваш друг? — спитала вона.

— Його звуть Пайл.

— Чим він займається?

— Він з американської економічної місії. Постачає електричні швацькі машинки для голодуючи швачок.

— Хіба такі є?

— Не знаю.

— Але ж голодуючі не користуються швацькими машинками. І там, де вони живуть, немає електрики.

Вона завжди все розуміла буквально.

— Вам доведеться спитатися про це в Пайла, — відповів я.

— А він одружений?

Я подивився на танцювальну площадку.

— На мою думку, він ніколи не був з жінкою ближчий, ніж зараз.

— Танцює дуже погано, — зауважила вона.

— Погано.

— Але вигляд у нього такий симпатичний і такий надійний.

— Авжеж.

— Можна трохи посидіти з вами? Мої друзі такі нудні.

Музика замовкла, і Пайл незграбно вклонився Фуонг, потім провів її до нашого столика і підсунув стілець. Я бачив, що така манірна ввічливість подобається Фуонг. І подумав, як багато вона втрачає, живучи зі мною.

— Сестра Фуонг, — сказав я Пайлові. — Міс Хей.

— Дуже радий з вами познайомитись, — сказав він і почервонів.

— Ви з Нью-Йорка? — спитала вона.

— Ні. З Бостона.

— Це теж у Сполучених Штатах?

— Авжеж, звичайно.

— Ваш батько бізнесмен?

— Не зовсім. Він професор.

— Учитель? — перепитала вона з ледь помітним розчаруванням.

— Розумієте, він науковець. До нього звертаються за консультацією.

— Відносно здоров’я? Він лікар?

— Ні, не лікар. Він доктор, але доктор технічних наук. Знає