Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

— Ні, не чула.

Пайл спробував бути дотепним:

— Ну що ж, доведеться батькові самому вам це пояснити.

— Хіба він тут?

— О ні.

— Але він приїде?

— Ні, я просто пожартував, — сказав Пайл винувато.

— Хіба у вас є ще одна сестра?— запитав я міс Хей.

— Ні. А що?

— Схоже на те, що ви розвідуєте, який з містера Пайла жених.

— У мене тільки одна сестра, — промовила міс Хей і важко поклала руку на коліно Фуонг, мов головуючий, що стверджує ударом молотка порядок денний.

— І дуже гарненька, — сказав Пайл.

— Вона найвродливіша дівчина в Сайгоні, — ніби між іншим поправила його міс Хей.

— Не сумніваюсь у цьому.

— Час замовити вечерю, — сказав я. — Навіть найвродливішій дівчині в Сайгоні треба попоїсти.

— Я не голодна, — заявила Фуонг.

— Вона така тендітна, — рішуче провадила далі міс Хей. В її голосі прозвучала нотка погрози. — Їй потрібна увага. Фуонг заслуговує на увагу. Вона дуже-дуже віддана.

— Моєму другові пощастило, — з глибокою серйозністю промовив Пайл.

— Вона любить дітей, — сказала міс Хей.

Я засміявся і тут же спіймав Пайлів погляд: він зиркнув на мене обурено й здивовано. Я раптом зрозумів, що він щиро зацікавлений тим, що ще може сказати міс Хей. Замовляючи обід (хоч Фуонг сказала, що не голодна, я знав, що вона легко впорається з добрячим біфштексом, двома сирими яйцями та гарніром), я слухав, як Пайл поважно розумує про дітей.

— Мені завжди хотілося мати багато дітей,— говорив він.— Велика сім’я — це просто чудово. Велика сім’я зміцнює шлюб. Та й для дітей це теж краще. Я був одинак. Дуже погано бути одинаком.

Я ніколи не чув раніше, щоб він так багато говорив.

— Скільки років вашому батькові? — жадібно запитала міс Хей.

— Шістдесят дев’ять.

— Старі люди так люблять онуків. Шкода, що моя сестра не має батьків, які тішилися б її дітьми. Якщо тільки вони в неї будуть...— додала вона, кинувши на мене нищівний погляд.

То й ви також не маєте,— вставив Пайл, по-моєму, досить недоречно.

— Наш батько був з дуже хорошої сім’ї. Він був мандарином в Гуе.

— Я замовив вечерю на всіх,— повідомив я.

— Для мене не треба,— заперечила міс Хей.— Мушу йти до своїх друзів. Я хотіла б знову зустрітися з містером Пайлом. Може, ви влаштуєте це?

— Коли повернуся з Півночі,— пообіцяв я.

— А ви їдете на Північ?

— Гадаю, що час і мені подивитися на війну.

— Але ж усі кореспонденти вже повернулися,— сказав Пайл.

— Найкращий час для мене. Мені не треба буде зустрічатися з Грейнджером.

— Тоді обов’язково приходьте пообідати зі мною й Фуонг, коли мосьє Фулер поїде.— І міс Хей додала з похмурою ввічливістю: — Щоб вона не нудьгувала.

Після того як міс Хей пішла, Пайл сказав:

— Яка чарівна, культурна жінка. І так добре говорить по-англійському.

— Скажи йому, що моя сестра служила в конторі у Сінгапурі,— з гордістю мовила Фуонг.

— Невже? В якій конторі?

— Імпорт, експорт,— переклав я слова Фуонг.— Вона вміє стенографувати.

— Такі, як вона, потрібні в економічній місії.

— Я побалакаю з нею,— сказала Фуонг.— Їй, певне, сподобається працювати в американців.

По вечері вони знову танцювали. Я теж погано танцюю, але не був такий безцеремонний, як Пайл,— а може, в ті перші дні, коли був закоханий в Фуонг, я теж не соромився цього? Скільки разів я танцював з Фуонг в «Гран монді» до того пам’ятного вечора, коли захворіла міс Хей, аби тільки мати змогу поговорити з нею. Пайл не скористався цією змогою, коли вони знову пішли танцювати; він тільки тримався трохи вільніше і не так далеко від неї, як перше, от і все; але вони обоє мовчали. І раптом, дивлячись на її ноги, які так легко і точно потрапляли в такт його незграбному човганню, я відчув, що знову закоханий в неї. Мені просто не вірилось, що через якусь годину-дві вона повернеться зі мною в мою темну, брудну кімнату з загальною вбиральнею та старими жінками, що завжди сидять коло дверей.

Краще б я ніколи не знав цих чутою про Фат-Дьєм — місто на Півночі, куди моя дружба з одним із французьких морських офіцерів дозволяла мені проникнути непомітно і безкарно. І заради чого — газетної сенсації? Але тільки не в ті дні, коли весь світ хотів читати про те, що діється в Кореї. Для того, щоб умерти? Але чого б мені шукати загину, коли кожної ночі поруч зі мною спить Фуонг? Проте я знав відповідь на це запитання. Ще з дитинства я не вірив у вірність і все ж палко жадав її. Завжди боявся втратити щастя. Цього місяця чи наступного року Фуонг однаково залишить мене. Якщо не наступного року, то через три роки. Смерть була єдина стала величина в моєму світі. Втратити життя — і тоді вже ніколи більше нічого не втрачати. Я заздрив тим, хто міг вірити в бога, але не йняв їм віри. Я відчував, що вони підбадьорюють себе казками про вічне й незмінне. Смерть далеко надійніша, ніж бог, а з її приходом вже не треба буде боятися, що вмре любов. Зникне страх перед майбутнім з його нудьгою та байдужістю. Я, мабуть, ніколи не зміг би стати пацифістом. Вбити людину — значить незмірно її ощасливити. Ось чому люди завжди й усюди любили своїх ворогів. А друзів вони берегли для страждань і самотності.

— Пробачте, що я забрав від вас міс Фуонг,— почув я Пайлів голос.

— Я ж погано танцюю, але люблю дивитись, як танцює вона.

Про неї завжди чомусь говорили в третій особі, неначе її при цьому не було. Часом вона здавалася незримою, як спокій.

Почалась перша частина естрадної програми: виступали співак, жонглер і комік, який говорив непристойності. Глянувши на Пайла, я помітив, що він явно не розуміє жаргону, на якому говорить комік. Пайл усміхався, коли усміхалася Фуонг, і вимушено сміявся, коли сміявся я.

— Цікаво, де зараз Грейнджер, — сказав я, і Пайл докірливо подивився на мене.

Потім показали коронний номер програми — групу комедіантів, переодягнених жінками. Багатьох із них я зустрічав удень на