Адам Пшехшта - Кордон у вогні

поглядом офіцера Борковський почастувався цигаркою. Перш ніж він дістав сірники, Кроне дав йому прикурити, сам теж закурив.

-- Як гадаєте, -- почав розмову. – Ця засідка має хоч якийсь сенс?

Вахмістр здивовано зауважив, що Кроне дійсно очікує від нього відповіді.

-- Отже? – підгонив його офіцер, видихаючи дим.

-- В технічному сенсі – так, -- відповів непевно. – Як тільки радіостанція обізветься, вона наша.

-- А не в технічному?

-- Я так розумію, шукаємо ми не друга?

Капітан кивнув, спокійно вдивляючись в Борковського.

-- Кожен селянин докладно оглянув наші машини. Якщо він хоча б щось знає про радіопеленгацію, то ніколи не відізветься. Тобто, доки ми тут стоятимемо.

-- Я про це думав, -- признав Кроне. – Але щоб докладно визначити, з якої хатини походить сигнал, потрібно, щоб антени були біля села, правильно?

-- Якщо обов’язково точно визначити будинок…

-- На жаль, так, -- обірвав його похмурим тоном офіцер. – Однак, не думаю, щоб особа про яку я думаю, багато про це знала. Її просто навчили обслуговувати передавач.

-- А якщо Ви помиляєтеся, капітане? – ризикнув запитати Борковський. – Якщо ми його сполошимо?

-- Це не обов’язково чоловік, -- відповів після короткої мовчанки Кроне. – Якщо я помиляюся на рахунок нашого таємничого незнайомця… чи незнайомки, доведеться обшукувати ціле село. Це нікому не сподобається, але іншого виходу не буде. – Він знизав плечима. – Такий передавач не голка – знайдемо.

-- Якщо виключити з зони прослуховування маєток, можна буде зосередити вантажівки ближче до села, визначити докладніше місце, -- зауважив вже не так непевно вахмістр.

Капітан повільно покрутив головою, мовчки докурив цигарку.

-- Ні, -- сказав рішуче. – Нічого ми виключати не будемо.

Відкрив портсигар, витряс всі цигарки й розсіяним рухом запхав їх в руку Борковському.

-- Завтра принесу ще, -- пообіцяв і пішов геть. Широка спина офіцера швидко зникла в нічній темряві. Зашумів вітер, приносячи запах степових трав і вологої після дощу землі. Через напіввідчинені двері вантажівки доходило тихеньке попискування приймача. З’явилися перші зірки.

***

Всі були озброєні: шестеро солдатів у бойових касках причаїлися, готові до бою, стискаючи в руках кавалерійські карабіни Маузера, Нарбутт-Одоланицький тримав дулом вниз службовий револьвер, Кроне витягнув потужного Кольта M1911. Вони чекали на сигнал. Нарешті на краю недалекого лісу з’явилася постать в мундирі, підняла червоний прапорець.

-- Вперед! – скомандував Кроне. – Передає.

Перехоплена попереднього дня депеша не тільки дозволила локалізувати передавач, а й, надзвичайно швидко розшифрована, виявила час наступного сеансу зв’язку.

Солдати блискавично забігли на подвір’я, троє залишилися назовні хатини, решта рушили всередину. Майже безшумно вони дісталися до першої кімнати – в сінях не було підлоги, тільки втоптана глина. Вона заглушила тупіт важких, військових чобіт. Жінка, що стояла біля вікна, відкрила рот, щоб крикнути. Не встигла. Один з солдатів штовхнув її в живіт дулом карабіна, коли впала – заткнув їй рот. Наступна кімната була порожня, але з-за прочинених дверей доходив тихий стукіт телеграфічного ключа. Хтось передавав азбукою Морзе. Кроне потужним копняком відчинив двері, готовий до пострілу. Молода, красива жінка – одна з доньок Гінтофа тримала перед очима чоловіка за передавачем відкриту книжку з кодами. Побачивши чужинців, оператор радіостанції потягнувся до шухляди столу. Проте не встиг – капітан вдарив його в плече рукояткою пістолета, солдати відтягнули від передавача, наділи наручники. Невдовзі всіх трьох вивели під конвоєм з хатини.

-- Отже, як ти й припускав, всі вони були в цьому замішані, -- буркнув Одоланицький. Кавалерист заховав зброю, підняв кинуту книжку з кодами.

-- Що далі? – запитав.

-- Слідство і суд, -- Кроне знизав плечима.

-- Він все-таки кавалер ордена Virtuti Militari, -- промовив непевно ротмістр. – Може краще його нишком…

-- Ні, не краще, -- твердо відповів Йоган. – Але дякую, що нагадав. Потрібно перестрахуватися.

-- Перед чим? – підвів брови Одоланицький.

-- Наприклад, перед якимись гарячими головами, які охоче вручили б Гінтофу пістолет з однією кулею в магазині. – Одоланицький скривився, видно Кроне потрапив в ціль. – Такий процес не вдасться провести нишком. Батько, герой останньої війни, і дві красивих жінки, його доньки, створили сімейну ячєйку. Як ти собі уявляєш “нишком”? Газети зроблять з цієї справи сенсацію.

-- Красивих? – обурився ротмістр. – Щонайбільше: не бридких.

Кроне коротко засміявся.

-- Нічого, -- заявив. – Журналісти й так зроблять з них красунь, це збільшує тиражі.

Коли офіцери вийшли з хатини, один з солдатів, які й далі пильнували подвір’я, підвів їм коней, легкою риссю вони направилися в бік маєтку.

-- Корицький останнім часом якось краще виглядає, -- сказав Одоланицький. – Ти зауважив?

-- Зауважив, -- буркнув Кроне.

Він стиснув колінами боки скакуна, прискорив. Було видно, що він не має наміру ганяти наввипередки, просто накинув темп, щоб перешкодити нормальній розмові. Ротмістр не наполягав. Приїхавши в маєток, вони відразу пішли в кабінет господаря – там знаходився телефонний апарат. Кроне покрутив ручку і додзвонившись на телефонну станцію, назвав по пам’яті номер, з яким хотів з’єднатися.

-- Це Генеральний інспектор збройних сил, -- пояснив. – Доведеться почекати.

-- Мені вийти? – запропонував Нарбутт –Одоланицький.

-- Ні, я хочу, щоб ти залишився, ця розмова стосується й тебе.

Перш, ніж ротмістр запитав, у чому справа, капітан підняв слухавку.

-- Так, це Кроне, прошу з Комендантом, -- кинув коротко.

-- Вітаю, Ясю, -- обізвався невдовзі Маршал. Йоган тримав слухавку на певній відстані від вуха, тож Одоланицький без проблем чув гучний голос Пілсудського.

-- Дозвольте доповісти…

--