Адам Пшехшта - Кордон у вогні

Коли вони ловлять передачу, то наводять антени на його джерело, використовуючи прилад для вимірювання рівня сигналу. Тоді досить накреслити на карті лінії з місць, де стоять вантажівки, в напрямку джерела сигналу. На їхньому перехресті знаходиться передавач.

-- І?

Коні перебирали ногами на місці, стримувані рукою котрогось з вершників, рвалися до бігу.

-- Ми спіймали такий сигнал з околиць села. На жаль, я більше нічого не знаю, вантажівки стояли надто далеко, щоб визначити докладне місце. Можна спробувати ще раз. Якщо розмістити направлені антени по краях села, вони локалізують передавач з точністю до кількох хатин. Я Вас зацікавив?

Кроне якусь мить міряв ротмістра уважним поглядом, насупив задумливо брови.

-- Може годі цього “Викання”, -- запропонував. – Адже ми рівні за званням.

-- Без брудершафту? – запитав з іронією Одоланицький.

-- Без. Як Ви раніше зауважили, ротмістре, в мене дійсно проблеми з алкоголем. Інколи, в товаристві красивих жінок, я ризикую і п’ю якесь слабе вино. Оскільки Ви не входите в цю категорію…

Одоланицький вибухнув сміхом, автоматично потягнувши віжки свого скакуна. Кінь невдоволено пирхнув, спробував копнути чалого Кроне.

-- Хай тобі буде… Йогане.

-- Спробуйте вичислити радіостанцію, -- попросив капітан. – Тільки докладно, це може бути дуже неприємна справа. Наш єдиний надійний контакт у селі, Олександр Гінтоф, ніколи не згадував про таку можливість.

Він нахмурився, затиснув губи у тонку лінію, що нагадувала рану, зроблену бритвою.

-- Я дуже помилюся, висловлюючи припущення, що тебе не дуже здивувала ця інформація? – запитав Одоланицький.

-- Не дуже, -- відрізав Кроне. – А зараз може невеличкі перегони? Коні застоялися.

-- Якщо ти зламаєш собі шию, то твій сержант скрутить мою.

-- Страшно?

-- Страшно, -- підтвердив ротмістр, однак на його обличчі промайнула швидка, хижа посмішка.

-- Тільки дурень не боятиметься Томчака, але може спробуємо?

-- Гаразд, здаюся під тиском. Куди?

-- Бачиш оте деревце? То десь півтора кілометра.

-- Добре, стартуй. Я тебе наздожену.

Кроне без слова схилився до кінської шиї й погнав скакуна галопом, потім перейшов на чвал. Захоплений зненацька ротмістр вирушив на кілька секунд пізніше. Він захоплено спостерігав за постаттю “двієчника”, який немовби зрісся з конем. Той не зробив жодного лишнього руху, гнав уперед, до мети. Потужний чалий, відчуваючи досвідченого вершника, мчав з усіх сил, реагуючи на кожну команду. Одоланицький надолужив кілька метрів, стрибнувши через вузький яр, який раптово з’явився під копитами скакуна. Часу на роздуми не було, рахунок йшов на секунди. В небезпечному маневрі Одоланицький, немов жокей, схилився вперед, зменшуючи навантаження на коня. Він майже наздогнав Кроне, проте капітан переміг його на пів коня. Обоє зупинилися, важко дихаючи, стримуючи розпалених перегонами скакунів.

-- Міг би й здогадатися, що тип, який з вінчестером йде на “дробарку” – хворий на всю голову, -- вигукнув з вдаваною злістю ротмістр. – Я ледь не скрутив собі шию.

Кроне не відреагував на образу, прикрив очі, дивлячись майже прямо на сонце.

-- Я вже майже не бачу аури, -- пробурмотів. – Здається, справи не такі кепські, як я боявся.

-- Апаратура тобі добряче допомогла, -- признав Одоланицький. – Виглядаєш набагато краще і здається, до тебе повернулася координація рухів. Кілька перших днів, після того, як встав з ліжка, ти рухався наче дерев’яна маріонетка. От тільки шкода, що лікування не подіяло на розум, -- закінчив він насмішкувато.

-- Ти тільки фехтуєш і стріляєш, чи теж часом боксуєш? – запитав з посмішкою Кроне. – Бо якщо так, то в мене є невеличка пропозиція…

-- До Ваших послуг, -- відповів охоче ротмістр.

Він легко зістрибнув з коня і обмотав віжки навколо гілки невисокого, похиленого дерева. Кроне зліз повільно і обережно розправив плечі. Побачивши готового до нападу противника, який нетерпляче чекав, він посміхнувся ще ширше.

-- Починаємо! – кинув, стаючи в захисну позицію. – Починаємо…

***

Вахмістр Борковський зняв з вух слухавки, відчинив двері, зістрибнув з машини й глибоко вдихнув повітря, що пахло свіжістю. Западала ніч, недавно в околиці пройшла літня буря. Вже два дні вони прослуховували ефір, поки що – безрезультатно. Розставлені навколо села вантажівки Ursus, обладнані направленими антенами, повинні були визначити докладне розташування джерела радіосигналу. Якщо таємнича радіостанція обізветься.

Солдат автоматично потягнувся до кишені, вилаявся, витягнувши порожню пачку від цигарок. Скидалося на те, що до закінчення операції йому доведеться перебиватися як-небудь, в цій глушині, де їх залишив ротмістр Одоланицький, не було шансів здобути цигарки. Найближчий тютюновий магазин знаходився в невеличкому містечку – звідси п'ятнадцять кілометрів. Машиною максимум двадцять хвилин дороги, але ж він не міг забрати жодної вантажівки з засідки! Він знову вилаявся – підвладних просити якось незручно… В цю мить вахмістр побачив, як хтось підсовує йому елегантний, срібний портсигар.

-- Беріть, не соромтеся, серж… перепрошую, вахмістре.

Борковський автоматично потягнувся по зброю, але майже відразу опустив руку. Щоправда, розставлені навколо вартові повинні були тримати здалека селян, однак перед ним стояв таємничий чоловік, якого раніше ротмістр Одоланицький представив капітаном. Шанобливим тоном, мимовільно торкаючись синяків на добряче побитому обличчі…

-- Прошу, -- повторив Кроне. – Ви стоїте тут на моє прохання, якщо буде треба, я принесу ще. В мене їх ще двісті, самому не викурити, -- засміявся він сухо.

-- Якось незручно, пане капітане, -- пробурмотів Борковський, ковтаючи слину. Він намагався не звертати увагу на запах тютюну. Дуже доброго тютюну. У відповідь пролунав новий вибух сміху.

-- Я був на війні, вахмістре, -- відповів розсудливим тоном Кроне. – Там ніхто не розводив сентиментів, на це не було часу. Забудьте казармені нісенітниці про різницю в званнях, це все дурня. Доки Ви пам’ятаєте, хто тут командує, все нормально.

Під заохочувальним