Адам Пшехшта - Кордон у вогні

-- Як Ви гадаєте, -- обізвався він нарешті. – Скільком особам вистачає сміливості сперечатися з Маршалом? Як на мене, то мало кому, дуже мало… Повертаючись до наших справ, -- продовжив він, відкинувши сумніви Кроне недбалим жестом. – Перед Вами, -- він вказав на розставлену під стінами апаратуру. – Відкритий одичний гомеостат. Гомеостат – це система, яка намагається утримати стан динамічної рівноваги. Я назвав його “відкритим гомеостатом”, бо хоча сам в собі він становить самостійну систему, до нього можна підключати іншу, навіть пошкоджену систему. Тоді він намагається повернути стан рівноваги, в межах цілої… системи, також в під’єднаній частині. Буває, що “позичає” свою енергію, посилає туди, де її бракує. Звідси розмитий зір, чи різнокольорова аура, яку Ви бачили навколо людей. Так само, як в людини, в цієї апаратури є сенсори, чимось схожі на почуття, однак “бачить” вона інакше ніж ми, на час лікування вона позичила Вам свій “зір”, поки Ваші очі не одужали. Не знаю, наскільки пошкодження, яких Ви зазнали внаслідок випромінювання “дробарки”, невідворотні. Ми не в змозі відстежити всіх наслідків. Однак, якщо десь такі будуть, то можливо, але тільки можливо, Ви отримаєте від мого гомеостата щось схоже на протез. Всі ці процеси ще не вивчені, -- закінчив він.

Кроне кивнув головою на знак, що зрозумів всю промову, однак, здавалося, що він над чимось інтенсивно розмірковує.

-- А якщо йдеться про рак? – запитав нарешті. – Ця штуковина може його вилікувати?

-- Ах, так, чоловік нашої господині, -- відразу зрозумів Наркєвич. Він замислено дивився перед себе, насупивши брови.

-- Не знаю, справді не знаю, -- сказав повільно. – В загальному, одичні апарати стимулюють відновлення і ріст тканин. Якщо гомеостат прискорить ріст всіх тканин, в тому числі й ракових, пан Корицький помре протягом кількох днів, може тижнів. З іншого боку, якби він розпізнав, що вони хворі, то міг би спробувати їх знищити… Страшний ризик, -- заявив він заклопотано.

-- Ви зробите це? Спробуєте?

Вони міряли один одного поглядом. Йодко-Наркєвич відкрив рота, немов хотів заперечити, але офіцер зупинив його різким рухом.

-- Він і так вмирає, -- пояснив тихо, майже пошепки. – Питання кількох місяців. Якщо помре зараз, Ви тільки пришвидшите неминуче. Допоможете уникнути болю. А якщо вдасться його вилікувати, або хоча б поправити стан здоров’я, Ви відкриєте нові можливості свого апарата, будете знати, що його можна застосовувати в подібних випадках. Хтозна, коли такі знання стануть в пригоді?

-- Ви особисто зацікавлені…? – в голосі професора чулося обурення поєднане з недовірою. – А якщо Корицький помре…

Він спопелив Кроне поглядом.

-- Я не вбивця! – видихнув.

-- Я теж ні, -- запевнив його капітан. – Мені доводилося вбивати, але я не вбивця. Ваш гомеостат – це зброя, -- додав сухо. – Якщо ми його не перевіримо, не довідаємося, чого він вартує.

-- Ви не відповіли на моє запитання, -- нагадав Наркєвич.

-- І не збираюся, -- відповів холодно Кроне. – Зате з огляду на Ваш вік, стримаюся і не відправлю до Вас секундантів, але благаю, не випробовуйте моє терпіння…

Здавалося, що Наркєвич зараз вибухне – кров вдарила йому в обличчя, очі перетворилися у вузькі щілини, однак за мить він випустив зі свистом повітря з легенів, похитав головою.

-- Який Ви холоднокровний сучий син… -- сказав.

Йоган не відреагував на образу, втупив у професора холодний, здавалося б позбавлений будь-яких емоцій погляд.

-- Ну? – поквапив.

-- Я зроблю це, -- прошепотів Наркєвич. – Зроблю…

***

Кроне затиснув колінами боки коня і вільно тримаючи віжки, погнав скакуна риссю. Він скакав верхи на великому, неспокійному чалому, якого раніше підковували на їхніх з Томчаком очах. Сержант сидів на дерев’яній огорожі й зі скептичним виразом обличчя спостерігав за подвигами друга. Тіні, що виразно видніли під очима і змарніле обличчя велетня свідчили – він теж дорого заплатив за зустріч з “дробаркою”.

-- Може все-таки взяти його на корду? – запропонував іронічно. – Бо як звалишся, здохляку, то коник втопче тебе в землю.

-- Заткни пельку, -- буркнув капітан, однак потягнув віжки й сповільнив крок. Почувши стукіт копит, повернувся – Нарбутт-Одоланицький пришпорив чорного скакуна з блискучою, оксамитовою шерстю, легко перемахнув через огорожу і зупинився біля Кроне. Чорний скакун заіржав, кидаючи виклик чалому.

-- Прогуляємося? – запропонував ротмістр.

-- Тільки обережно, він ще не оклигав, -- попередив Томчак, відчиняючи ворота. В його голосі вже не було кпини, він з пересторогою поглянув на Одоланицького.

-- Я подбаю про це, -- пообіцяв той.

Вони виїхали з вигону, рушили риссю. Одоланицький висунувся трохи вперед, поїхав на чолі. Спочатку вони рухалися обережною риссю, поза зоною видимості сержанта, перейшли на стриманий чвал. Залишивши далеко позаду будівлі маєтку, заїхали в степ. На подив Кроне, ротмістр не мав намірів змагатися наввипередки, він сповільнив крок, кашлянув.

-- Я хотів би порозмовляти, -- сказав.

-- Слухаю Вас, -- Кроне підняв брови. Капітан з задоволенням ствердив, що не надто швидка їзда вже не завдає йому клопоту. За кілька днів до цього, він ледь був у стані втриматися в сідлі.

-- Здається, це з Вашої парафії, -- промовив ротмістр. – під час рутинних пеленгаційних навчань…

-- Яких? – перебив його Кроне. – Не забувайте, що розмовляєте з дилетантом.

-- Йдеться про відстеження радіосигналу, наприклад ворожої радіостанції. Крім сигналу радіостанції, що брала участь у маневрах, ми спіймали іншу. Не знаю, чи Ви орієнтуєтеся, в чому полягає метод тріангуляції?

-- Зовсім не орієнтуюся, -- буркнув капітан.

Нарбутт-Одоланицький легко посміхнувся, зупинив коня.

-- Щоб відстежити невідомий пункт – джерело радіосигналу, потрібно дві, а ще краще три радіостанції з направленими антенами. В нас є таке обладнання на вантажівках.